Мені доводилося стрічати людей без паспорта і навіть сприяти їм в отриманні документу. Наприклад, ромам, у яких кочовий спосіб життя - в генах. Та й на моїй вулиці живе чоловік, якому за 50-т, але він навідріз відмовляється міняти паспорт СРСР на паспорт України з великої ностальгії за Радянським Союзом і ніякі «залізні» аргументи його не переконують. Але таке його рішення і такий вибір.
Цей же випадок зовсім інший. Тут людина навпаки 15-ть років докладає зусиль, щоб отримати паспорт, але і в свої 32 його немає. Ніби невидимка: руки-ноги-голова, все є, а для держави вона - порожнє місце, її немає в жодних базах даних. Навіть апатриди (особи без громадянства), як наприклад, Михайло Саакашвілі, і ті є в якихось реєстрах. А цієї жінки немає ніде...
Коли Яніні Брижань було 16 років, вона навчалася у Драбинівській середній школі Новосанжарського району. Всі її однокласники отримали паспорти, а їй у паспортному столі сказали: «Не положено», не вдаючись у пояснення причин.
Навчалася дівчина непогано, особливо давалася їй математика, тож вирішила після закінчення дев’яти класів вступати в СПТУ на бухгалтера в Кобеляках. Пройшла співбесіду. Але її не зарахували до складу студентів, бо на подив приймальної комісії в абітурєнтки не виявилося... паспорта. Яніна знову поїхала у паспортний стіл Новосанжарського РВВС. Але їй знову розказували складною канцелярською мовою, що паспорта їй не видадуть.
Невдовзі дівчину погукали заміж у Малу Перещепину. Весілля було, а от сільради і штампу в паспорті - ні. Мимо волі наречених – цивільний шлюб. Народжувала Яніна дитину у Новосанжарській ЦРЛ. Але трохи не втратила молока, бо страшенно перенервувала, коли лікарі категорично відмовилися віддавали донечку «безпаспортній» породіллі. Свекруха, яка працювала в сільраді, якось змогла вмовити заввідділенням, котра обмежилася розпискою Яніни.
Відтоді двічі на рік жінка їздила в паспортний стіл райвідділу міліції, потім (після реогранізації) у Державну міграційну службу (ДМС). Однак до отримання заповітного документу це її не наближало. На неї кричали, посилали в Київ у посольство Російської Федерації відмовитися від російського громадянства. Яніна не розуміла, чому вона туди повинна їхати, адже ніколи не була громадянкою Росії. Кілька років тому Новосанжарська РДА навіть виділила їй матеріальну допомогу в розмірі 400 грн. на поїздку в Київ, але жінка не наважилася її отримати, бо, по-перше, їй сказали, що довідка консульського відділу російського посольства коштує 500 доларів, по-друге, побоялася вперше їхати так далеко від дому, а по-третє, на поїзд без паспорта квитків не продавали.
У 2014 році Новосанжарський районний сектор Управління ДМС в Полтавській області очолила Ірина Федоренко. Однак Яніна не знайшла порозуміння і з новим керівником. Навіть, каже, ставлення стало ще гіршим, ніж до цього: Ірина Анатоліївна кричала на неї, принижувала, змушувала їхати в Росію отримувати російський паспорт, нахвалялася депортувати. І знову вимагала довідку з російського посольства, достеменно знаючи, що Я.Брижань ніколи не була громадянкою Росії, і на час, коли їй виповнилося 16-ть, вона проживала в Драбинівці. А ще Яніна запам’ятала фразу І.Федоренко (бо казала неодноразово): «За рішенням суду ми паспорт не видаємо...»
Хтозна, як довго ще тривали б знущання чиновниці над жінкою, та хтось у 2016 році порадив Яніні звернутися до новосанжарського адвоката Ольги Петрушанко.
Ольга Дмитрівна взялася допомогти жінці безкоштовно, pro bono, бо, каже, що не змогла взяти гроші з горопахи, яка й хліба не наїдається. «Рro bono» - це поширене у Європі й в Україні надання професійної допомоги на безоплатній основі.
Адвокат домоглася, що сектор УДМС видав Яніні Брижань довідку про встановлення її особи, хоч на це пішло чимало часу. Та І.Федоренко, мов у заїждженій платівці, продовжувала вимагати від Яніни довідку від російського посольства в Україні, прекрасно знаючи, що у селянки, яка ніколи не мала офіційної роботи, яка сама виховує доньку, просто-напросто немає $500 (це на 2017 рік - 13500 грн.!) Коли адвокат пояснила їй, що не робитимуть дурню, Федоренко трохи змінила позицію: «Як принесете рішення суду про встановлення юридичного факту постійного проживання Брижань на території Україні станом на 13 листопада 1991 року, тоді тільки розглядатиму питання про громадянство та отримання паспорта».
Чому саме 13 листопада 1991 року? Тому, що цього дня набув чинності закон «Про громадянство України», який передбачає, що «громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент набрання чинності цим законом проживали в Україні й не були громадянами інших країн».
Ще маленькою дівчинкою Яніна справді по кілька місяців на рік перебувала з мамою в Росії, куди та виїздила на заробітки вахтовим методом з 1992 по 1994 рр. Яніна ж з остаточно повернулася з Росії 1994 року (їй було 9 років), жила у бабусі і ходила в Драбинівську школу. Людмила Брижань після повернення спочатку отримала вид на проживання в Україні, і тільки у 2004 отримала паспорт громадянки України. Але у довідці про реєстрацію Людмили Брижань громадянином України працівники паспортного столу не вписали її доньку Яніну. І ця помилка чи халатність теж відіграла негативну роль у долі Яніни.
Вона ніколи не ходила на вибори, бо її немає в списках виборців і вона не може пред’явити виборчій комісії паспорт. Вона не могла поїхати поїздом до родичів чи у подорож, не могла отримали посилки чи поштового переказу. Вона не змогла здобути спеціальність. Не змогла отримувати соціальну допомогу при народженні дитині та субсидію на комунальні. Не змогла подати позов про стягнення аліментів на дочку з батька дитини. Власне, кожен з нас може пригадати десятки ситуацій, коли свою особу потрібно посвідчити паспортом, і – вжахнутися! Як казали за радянських часів: «Без бумажки ты – букашка…»
Та найголовніше, що Яніна ніде не могла офіційно працевлаштуватися. Вона вже втратила півтора десятка років трудової діяльності й навіть якщо уявити, що на другий день після отримання паспорту влаштується по трудовій книжці, то до виходу на пенсію не зможе виробити навіть той стаж, який необхідний для отримання мінімальної пенсії. А тяжка неофіційна робота відчутно підірвали здоров’я жінки. У 2017 році до Федоренко навіть приїздила керівник керамічного заводу з Малої Перещепини, просила: «Видайте Яніні паспорт, я її на роботу візьму», але й ці прохання луною розтанули в коридорах влади, не похитнувши державного службовця...
У розмові зі мною І.Федоренко намагалася подати Яніну якоюсь недоумкуватою, мовляв, роками їй розказуєш, що і як робити для отримання паспорту, а вона не сприймає те, що їй роз’яснюють, зокрема, що не хоче їхати в російське посольство за довідкою. Та судячи з того, як чиновниця розмовляла з журналісткою, я могла тільки уявити, в якій манері вона спілкується з простими людьми. На додачу у пані Ірини, певно, ще й амнезія, бо вона й приблизно не змогла пригадати, скільки «безпаспортних» осіб торік звернулося до новосанжарського сектору...
На суд у Нових Санжарах прийшли колишня директорка Драбинівської десятирічки Любов Цвітченко, перша вчителька Яніни Вікторія Китайгора та тодішня патронажна медсестра Марія Лебедин, які посвідчили, що у листопаді 1991 року 6-річна Яніна проживала у Драбинівці з бабусею. Л.Цвітченко, що має вже досить поважний вік, дуже перейнялася бідою Яніни й буквально перевернула архіви школи та сільради.
У жовтні 2017 року суддя Новосанжарского районного суду Тетяна Стрельченко задовольнила заяву Я.Брижань про встановлення юридичного факту. Та, мабуть, І.Федоренко не звикла виконувати свої ж обіцянки. Тож подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення райсуду (щоб Я.Брижань не набула громадянства і не отримала український паспорт), назвавши його необгрунтованим, несправедливим і ухваленим без належних доказів. При цьому УДМС за подання апеляційної скарги сплатило 352 гривні наших з вами, тобто, платників податків, коштів. А навіщо заощаджувати державні гроші? Вони ж не з власної кишені!
Та супроти сподівань чиновниці міграційної служби Апеляційний суд Полтавської області відхилив її апеляцію й залишив рішення Новосанжарського суду в силі. Тим більше, що в суд адвокат надала виписку з погосподарської книги Драбинівської сільради за 1991-1995 роки, яка підтверджує, що Яніна з бабусею в цей період були зареєстровані в домогосподарстві по вулиці Степовій, 69, та акт, складений жителями Драбинівки про перебування Яніни Брижань у с.Драбинівка станом на 13.11.1991 р.
Як принагідно не згадати, що Ізраїль збирає з усього світу своїх одноплемінників, аби тільки надали хоч якісь докази, що в роду були євреї. Німеччина роками проводила методичну роботу, щоб після возз’єднання НДР та ФРН повернути на історичну батьківщину німців колишнього СРСР, котрі вже й німецьку мову забули. Поляки надають «карту поляка» будь-якій особі в світі, котра має хоч якусь частку польської крові чи говорить польською. Угорщина всупереч законодавству України таємно видала угорські паспорти мало не всім угорцям Закарпаття. І тільки українські чиновники 15 років (!) збиткувалися з Яніни, замість того, щоб допомогти народженій в Україні українці, котра постійно проживає в Україні, отримати паспорт громадянина України.
Я.Брижань уже подала заяву про набуття громадянства. Після цього має отримати паспорт. Хочеться вірити, що за 3-4 місяці її митарства закінчаться. Звісно, в житті кожного є й будуть проблеми. Однак хотілося б, щоб створених штучно нашими чиновниками, яким громадяни України зі своїх кишень платять вельми пристойну зарплату, було якнайменше.
