Кобеляцький міський голова, користуючись службовим становищем, через підконтрольне йому видання «Наше місто» продовжує розповсюджувати недостовірну інформацію. Простіше кажучи — брехати.
Перед тим, як написати цю статтю, кілька днів розмірковував, чи варто це робити. Адже, згідно з християнською та й ближчою мені особисто буддійською традицією, людям потрібно прощати.
Так, для карми, напевне, було б краще пробачити, махнути рукою, забути і рухатись далі.
Але ж… У цьому випадку ситуація трішки інша. Адже недостовірну інформацію (читай — брехню) за кошти платників податків розповсюджує обраний людьми посадовець органу місцевого самоврядування. Нехай би Олександр Копелець брехав, сидячи в себе на хуторі в селі Жуки. На це дійсно можна було б не звертати увагу. Але він заснував видання, яке має правовий статус інформаційного бюлетеня, а де-факто, є органом масової інформації і пропаганди, і бреше, але вже за людські гроші.
Між тим, посадові особи, як вимагає того законодавство і здоровий глузд, мають бути прикладом для інших. А тут, на очах всього міста і району, чоловік дозволяє собі брехати. І почувається безкарно. А такого бути не повинно. За свої слова і вчинки потрібно відповідати. І Копелець відповість. Не добровільно, звичайно. На це в нього навряд чи сміливості вистачить.
В Україні ще діють Конституція та закони. Саме керуючись ними, автор цієї статті звертається до міського голови Олександра Копельця з вимогою спростувати недостовірну інформацію, простіше кажучи — брехню, оприлюднену в так званому бюлетені «Наше місто». Тут потрібно зробити одне застереження. Публікація під назвою «Ударник древньої професії» не має підпису. У ній особа, яка називає себе міським головою, відповідає на запитання іншої, неідентифікованої особи. Тому Олександр Копелець може заявити, що то не він давав відповіді. Що ж, перевіримо, чи здатен він хоча б за слова відповідати? Чи знову шукатиме «винних підлеглих»? Ними вже стали Дяченко, Кісіль, Масич. І цей список неминуче буде поповнюватися.
Тому публічно задаю Олександру Копельцю запитання.
- Хто є автором статті «Ударник древньої професії»?
- Кого мав на увазі автор як головного редактора місцевої газети — Пузину, Філоненка, Решетила? Чи, можливо, себе?
Якщо Копелець не відповість, вважатиму його банальним боягузом. Якщо ж знайде в собі хоча б краплю сміливості і визнає, що говорив про Філоненка, — брехуном. Адже він набрехав про несплату Філоненком податків, про продаж міській раді овочів за завищеними цінами, про свідків Філоненка і Діденка у якійсь кримінальній справі, про продаж інформації прокуратурі та СБУ, про постійне фінансування газети «ЕХО» з міського бюджету, про відпочинок за рахунок «Водоканалу».
Він, до речі, бреше не лише стосовно мене. Оббреханими Копельцем є ще з кілька громадян, у тому числі і посадових осіб. Але то вже їх право вирішувати: звертатися до суду чи промовчати.
Не братимемо до уваги і оціночні судження, у яких міський голова, у властивій лише йому манері, згадує чужих матерів і дітей. Десь на Кавказі чи в мусульманському світі йому б за такі слова довелося відповідати не перед судом. Але ми живемо в цивілізованій державі і спори будемо вирішувати цивілізовано. Можна лише згадати, що за всіма писаними і неписаними законами етики, конфліктуючи з тією чи іншою особою, не можна втягувати в спір чи навіть згадувати її родичів. Той, хто нехтує цими законами, вважається негідником і падлюкою.
А взагалі, згідно із законодавством, міський голова явно перевищує свої повноваження, збираючи інформацію про приватних осіб. За це теж передбачена відповідальність. Він немає жодного юридичного права збирати на будь-кого досьє. А якщо його та ще когось із маразматиків дуже цікавить, скільки у Філоненка землі в Колісниківці, то вони можуть про це дізнатися з реєстру прав на нерухомість. Землі — «аж» 0,85 гектара, придбаної у приватних власників у приватну власність. Із оформленням всіх необхідних документів, із сплатою всіх обов’язкових зборів, із нотаріальним оформленням. І ні райдержадміністрація, ні сільська рада в цих правочинах участі не беруть. Це — приватна власність.
Але притягувати міського голову до відповідальності за втручання у приватне життя, за перевищення службових повноважень, що виражене в зборі інформації про приватних осіб, є справою прокуратури.
Моя ж — довести, що міський голова є або боягузом, або брехуном. Хоча, як правило, брехня і страх пов’язані між собою практично нерозривно.
Для цього я офіційно звернувся до міського голови Олександра Копельця з вимогою надрукувати в бюлетені «Наше місто» спростування розповсюдженої ним неправдивої інформації (читай — брехні). І вибачитися. Якщо Копелець відмовиться, то примушу його це зробити через суд. Відшкодування моральної шкоди вимагати не буду. Адже Копелець свої гроші навряд чи заплатить: він, радше, візьме їх із міського бюджету.
Знаю, що багато людей не відповідають на подібну брехню, яка, на жаль, стала звичною для Кобеляк, керуючись принципом «Не чіпай гімно, не смердітиме». Та ні, шановні, смердітиме. А для того, аби не смерділо, потрібно викинути його і продезінфікувати місце, де воно лежало.
P. S. Якщо міський голова Олександр Копелець вважає, що брешу я, то нехай подасть на мене до суду. Філоненко, на відміну від нього, свій підпис під такими статтями ставить завжди.
