Ветеран АТО, нардеп Артем Вітко: «Кохана, пробач мене, я загинув. Вийди заміж»

Ветеран АТО, нардеп Артем Вітко: «Кохана, пробач мене, я загинув. Вийди заміж»

Артем Вітко — народний депутат, екс-командир добровольчого батальйону «Луганськ-1». Фаховий військовий, який у серпні 2014‑го, разом зі своїм нашвидкуруч сформованим підрозділом, зупинив наступ регулярної російської армії на українському Донбасі під селищем Хрящувате на Луганщині. Напередодні Свята Покрови Пресвятої Богородиці, яке в Україні традиційно відзначають як День українських воїнів‑захисників Вітчизни, ми зустрілися з Артемом Вітком, аби згадати ті пекельні для українського війська дні серпня-2014‑го, поговорити про відродження Збройних Сил, а також дізнатися маловідомі подробиці біографії комбата.

 

У мене така мрія була дитяча — бути військовим, як батько

— Звідки родом Ваші батьки?

Мати і батько родом з Полтавщини. Прадід народився в селі Кошманівка Машівського району. Потім його родина переїхала до Нових Санжар, де в 1933‑му році народився мій дід, Станіслав Васильович. У 1941‑му, коли почалася війна, прадіда призвали до війська.

 

— А де зараз живуть батьки?

Батьки живуть у Полтаві. Батько — військовий пенсіонер. Мати працювала бухгалтером на різних підприємствах, зараз теж на пенсії. У батька є рідний брат, він — лікар, працює в одній з полтавських лікарень.

 

— Ви народилися в Чехії. Якими були найяскравіші спогади дитинства?

Ми мешкали в місті Миловиця. Це — 50 кілометрів від Праги. Там проходив службу мій батько, у Центральній групі військ, на посаді командира батальйону зв’язку. Там були такі радянські п’ятиповерхівки — будинки офіцерського складу. Пам’ятаю, як вперше мама відпустила мене погуляти самого, і ми пішли разом з хлопцями на місцевий стадіон. Він був огороджений такою сіткою-рабіцею, і коли я під нею пролазив, то порвав собі сорочку. Якраз в цей момент я побачив маму і чомусь почав тікати від неї, бо подумав, що вона зараз мене буде дуже сварити. Вона наздогнала мене і каже: «Синку, ти чому тікаєш?». А я відповідаю: «Та думав, що зараз ти, мамо, будеш дуже сваритися...»

Інший спогад — уже з Азербайджану. Туди ми переїхали з батьками після Миловиці. Жили в Баку, у Бінагодинському районі міста. Пам’ятаю, дорога зі школи йшла повз нафтові озера такі, якась «вироботка» там була — вода, нафта, нафтопродукти. Я йшов з ранцем, а ці озера дуже сильно смерділи. Сира нафта має дуже специфічний запах. Так само пам’ятаю верблюжі колючки, що цвітуть, та азербайджанські оливки…

 

— У якому році ви повернулися додому, в Україну?

У 1989‑му почався збройний конфлікт у Нагірному Карабасі, і нас десантники евакуювали з Азербайджану до України. Батько вже був начальником штабу бригади. Пам’ятаю, десантники нас з мамою посадили на вантажний «Урал», довезли до аеропорту, кричали нам «Швидше! Швидше!». Ми вийшли з машини, уже стояв готовий до відльоту літак, уже зараз знаю, що то був транспортний ІЛ-76. Мені, як 6‑річній дитині, було дуже страшно. Нас посадили на лавки такі десантні і на цих лавках перевезли в Ростов, а з Ростова вже мій дід забрав нас до себе в Полтаву. Усі наші речі залишилися там, у Баку, у військовому містечку, де ми жили. Мама забрала з собою одну-єдину сумку…

 

— Якими тоді були перші враження від Батьківщини?

Мене евакуювали 20 вересня 1989‑го року. Приходжу в новий клас. Доволі тяжко було адаптуватися після переїзду, після евакуації, після бойових дій, свідком яких я фактично був…

 

— Ваш батько був комбатом. Згодом комбатом стали і Ви…

Саме так і було. Батько вчився в Полтаві в училищі зв’язку. Тоді ще були червоні казарми. І всі розмови в дитинстві були про техніку, БТРи, танки, засоби зв’язку! Усе це батько мені показував. Тобто, фактично, навіть вибору, ким стати, у мене не було. Адже батько був військовим. У мене така мрія була дитяча — бути військовим, як батько. Думаю, дуже багато хлопців мріють захищати Батьківщину.

 

— Як Ваші рідні відреагували на те, що в 14‑му році Ви опинилися в, по суті, окупованому Луганську?

Тоді ще був живий мій дід, це було якраз перед його смертю. Він зателефонував мені, коли ми в Луганську вже були в критичному стані. Телефонує і плаче. Каже: «Уб’ють тебе… Скажи командуванню, що в них (терористів) там зброї багато, я по телевізору сам бачив…» А я йому: «Та не переймайся, діду, зараз ми їм дупу надеремо, все гаразд буде!». Батьки дуже хвилювалися, телефонували двічі на день — зранку та ввечері — питали про самопочуття, у яких умовах я знаходжуся. Батько, як військовий, завжди казав, що найголовніше — зберегти життя — своє та своїх солдатів!

 

Військо було в занепаді і сказати, що воно було фактично знищено — це нічого не сказати

— Розкажіть про вибір професії.

Мені здається, що як я народився, я вже знав, що буду військовим. Якось ще немовлям я дивився через вікно на вулицю. Там ішли солдати. І перша фраза, яку я сказав у житті була «Я — солдат». Здається, іншого вибору у мене просто не було…

 

— А ніколи не було розчарування щодо обраної професії?

Щодо обраної професії — ніколи. Було розчарування від самої нашої тодішньої армії. Бо коли я приїхав у самі Збройні сили, я побачив, що солдати у нас взагалі бойовою роботою не займаються. Солдата зранку забирають на якісь суто господарські роботи незрозумілі. Якщо це контрактник, то йому взагалі все «по боку». І офіцери такі ж були. Той, хто трохи прослужив, — намагався тікати із Збройних Сил. Питаю його — «Чому звільняєшся?» А він мені: «Знаєш, я тут на калькуляторі порахував, що за все життя зможу заробити в армії 15 тисяч доларів. Усе, більше не хочу ходити на службу...» Військо було в занепаді такому, що сказати, що воно було фактично знищено — це нічого не сказати. Я командував взводом зенітно-ракетних комплексів «Тунгузка». Там є такий газо-турбінний двигун, який треба було постійно прогрівати, щоб давати електрику на башню в 220 вольт. Так ось, ці двигуни у нас взагалі не заводилися. Запускали їх лише один раз на рік. У той час, коли на цій техніці військовий має щодня працювати, їздити, плавати, стріляти, лупити, і за це отримувати заробітну платню. Натомість солдати фарбували бордюри, білили, перефарбовували — у червоний, чорний, білий до приїзду в частину чергового генерала.

 

— Це було не лише за часів Януковича, але і Ющенка?

Ця історія почалася ще при Кучмі. Останні справжні військові навчання в Незалежній Україні були в 1993‑му році, ще при Кравчукові. Усе інше — аж до 2014‑го — була лише імітація. Генерали карту розгорнули, подивилися, показали олівцем — «ось ми їдемо сюди, а ви — туди, ось ми виграли, от і чудово». Вручили один одному медальки, на цьому всі «навчання» і закінчилися. Ніхто ні до чого не готувався. Армію просто розвалили..

 

Те, що це були кадрові російські військові — було очевидним. Коли з’явилися перші російські полонені…

— Де Вас застала весна 2014‑го?

На той час формувалися добровольчі батальйони: «Тимур», «Луганськ» та «Стаханов». Набрали ми людей. «Стаханов» зібрав чоловік 14, ми («Луганськ») — 24, «Тимур» набрав більше за всіх — десь 30 бійців. Тимур — це Тимур Юлдашев, відомий спортсмен, громадський активіст, який 35 діб провів у полоні бойовиків, у серпні 2014‑го загинув від кулі снайпера під Савур-Могилою.

Усі бійці мали їхати в місто Щастя Луганської області для проходження триденних курсів. Там їм мали дати дозвіл на зброю. Приїжджаємо туди, відкриває нам двері начальник цієї школи міліції і прямим текстом каже: «Ідіть на …Вас тут ніхто не чекає!». Як потім з’ясувалося, це був начальник відділу кадрів того «славнозвісного» луганського «Беркуту», який повністю перейшов на бік терористів. Нас «зустріли» там ще й хлопці з арматурами, виїхала за нами машина із захопленого луганського СБУ, озброєні люди для фізичного знищення нас.

 

— Тобто, фактично батальйон був сформований уже з другої спроби?

Я би навіть сказав, що з третьої. Сформували ми його та відправили до міста Сватове. Були такі бійці, які навіть стріляти не могли, адже ніколи не проходили військовий вишкіл. Пам’ятаю ніч перед відправкою: отримали зброю, дуже багато зброї, просто купа зброї.. Давай її ділити.. Гранатомети, кулемети, автомати, пістолети. Начальник штабу, бідний мужик, усю ніч писав‑писав, очей не змикав. А він — 1958‑го року народження. Сформувалися там. Треба ж було розділити — хто командир взводу, хто командир чого. А освіта військова лише у мене та у начальника штабу. Усі інші — повністю цивільні люди. До армії мають стосунок, як я до хореографії. Відправили нас до Сватового на Луганщині. Тоді ще і Рубіжне, і Северодонецьк і Лисичанськ були окуповані. Там тільки-но загинули хлопці в Рубіжному з 30‑ї бригади. Кажуть: «Ви ідете на підсилення. Будете допомагати основним силам». Ми розгорнулися там разом з 30‑ю бригадою на блок-посту Стара Краснянка. Саботаж був страшенний. Продукти не підвозили взагалі, сухпайки закінчилися за два дні, їжа була лише у 30‑ї бригади — якісь там «натівські» пайки, але й вони закінчувалися. Місцеву голову Креміннецької РДА СБУ спіймала за сепаратизм та потім обміняла на наших солдат. Плюс — збиралися якісь місцеві напівкримінальні чуваки, які намагалися психологічно тиснути на моїх бійців, привозили на блок-пост алкоголь, що ми відразу ж присікли на місці. Так простояли там аж до штурму Лисичанська та Северодонецька. З Дніпра нам відправили лише камуфляжі, берці, 50 бронежилетів на 70 бійців та 40 касок. Але були автомати та набої до них. Місцева ОДА налагодила постачання продуктів, сигарет. Уже стало легше за забезпеченням особового складу. Налагодився діалог з волонтерами.

Коли дали команду на звільнення Рубіжного, ми туди зайшли. Робили обвідний маневр з боку Варварівки. Були місцеві міліціонери зі Сватового на нашому боці, співробітники УБОПу були, різні хороші хлопці. Не можу сказати, що всі луганські міліціонери виявилися негідниками, це — неправда.

Потім ми звільнили Северодонецьк. Фактично боїв при його звільненні не було. Сепари увечері ідуть геть, а вранці — ми заходимо. Пам’ятаю, тоді на площі звільненого міста дуже красиву промову сказав покійний нині Герой України генерал-майор Олександр Радієвський, командир бригади. Наступного дня він загинув при звільненні Лисичанська. Не знаю, які саме розвіддані у кого були, але в Лисичанську нас зустріла повноцінна, добре організована та ешелонована оборона. Міномети, БМП, БРДМи, усе було дуже грамотно розставлено. Серед тих, хто утримував Лисичанськ, були різні люди. Було просто збіговисько сепарів, яких кидали, як непотріб, у топку, а були і фахово підготовлені люди, у різному одязі. Це були кадрові російські військові, які в самий вирішальний момент звільнення міста просто «випарувалися». Перевдягнулися у цивільне, знищили документи та «розчинилися». Ну це вже питання до нашої контррозвідки. Їх частково затримували, звісно, але не всіх.

Нас відправили штурмувати місто «в лоб», зі сторони Северодонецька, з боку заводу «Азот».

На той момент ми вже перетворилися на повноцінний батальйон і нараховували близько 200 бійців. Були вже хлопці, які мали досвід бойових дій в Афганістані, у інших гарячих точках, в Іраці.

Напередодні штурму сепари вийшли на нашу хвилю і кажуть, що зараз буде їхати автобус з цивільними, чи можемо ми його пропустити. А там з нашого боку стояв ще кіровоградський «Беркут» та підрозділ Радієвського з Дніпра. Наші командують — «пропускаємо!». А ми дивимося і бачимо, як сепари самі розстрілюють автобус з мирними мешканцями. Під прикриттям цього вони намагалися підірвати міст на Лисичанськ, але снайперська група з мого батальйону ліквідувала трьох підривників.

— У боях за Лисичанськ Ви отримали поранення та контузію...

Коли пішли на Лисичанськ танками, тоді ще полковник Олександр Радієвський особисто очолював передову групу. І чую по рації, що командир загинув, що танку під башту залетів снаряд. Що Радієвського та начальника штабу вбив снайпер. Влучив у голову та в хребет. Що танк не може розвернутися і в нього заклинило автомат зарядки. Тобто, танк можна використовувати лише, як кулемет. І снайпер сепарський почав вести дуже щільний вогонь. Міни летять. Вони поставили між териконом та місцевим храмом 80‑міліметровий автоматичний міномет, «Васильок», і почали нас з нього «крити». Саме тоді я отримав контузію і поранення в руку. Мене з іншими пораненими поклали на танк ззаду і почали під ворожим вогнем відходити. Це був перший, невдалий, день штурму Лисичанська.

Наступного дня прийняли рішення з боку Северодонецька не штурмувати, можна було покласти дуже багато людей своїх. На третій день до нас приєдналися і десантники, і батальйон «Донбас», дуже багато сил було задіяно. Так з боєм та контузією з другого разу ми Лисичанськ таки звільнили. До так званих «Мінських угод» ми ще пройшли Гірське, Карбоніт, Золоте, Лутугине.

— Як Ви вперше зустріли в Україні кадрові російські війська?

У мене був наказ розгорнути блок-пост в селищі Хрящувате. Фактично, Луганськ був уже в кільці. Ми деблокували Луганський аеропорт. Разом з «Айдаром», який ішов попереду, десантники 72‑ї бригади, 92‑га бригада, багато військ. Деблокували аеропорт, розгорнулися по лінії Хрящувате — Новосвітлівка — Катеринівка. І десь 18–19 серпня на Луганщину зайшла регулярна російська армія зі своєю технікою. Пам’ятаю той день, я саме прибув на КПП, яке знаходилося в Хрящуватому. Старший там був «Парус», командир роти 24‑ї бригади, і був командир штурмової роти «Айдару» Ігор Лапін, майбутній нардеп від «Народного фронту». Пам’ятаю той вечір та той масований артилерійський обстріл. Повноцінний, як пише військова книга в моїй військовій академії, маневровий вогонь по всіх наших позиціях. Усе горіло. Росіяни застосовували системи залпового вогню «Смерч». Навіть не «Урагани», а «Смерчі». Ці ракети просто випалювали все навколо. Наші танки, наших десантників.

Те, що це були кадрові російські військові — було очевидним. Коли з’явилися перші російські полонені? Коли підбили їхні перші 2 танки російські. Я вже тоді чітко бачив, що це — Т-90 А та Т-72 Б3. Бо в України таких танків ніколи не було. Вони дуже відрізняються своєю активною бронею. Коли один такий до нас прорвався поблизу Хрящуватого, стали бити по ньому, у нас залишилося два ПТУРа, — не знищили, два «Фагота» — не знищили, близько 15 пострілів з РПГ- 7 В, — усе рикошетом відлітає від нього, не можемо влучити. Але у мене там «секрет» був, схованка. З «секрету» бійці влучили в задню частину, у двигун, та підбили, нарешті, цей російський танк.

— Який був найстрашніший момент цієї війни особисто для Вас?

Найстрашніше було, коли нас затисли в Хрящуватому. Я ж закінчив військове училище і розумів, що якщо всіх навколо спалили, то нам залишилося жити максимум годину-півтори. Зв’язок майже не працював. Я старався не користуватися мобільним телефоном, бо боявся, що по ньому наведуть на нас артилерію. Відійшов від своїх, трохи відбіг від основних позицій, і спробував додзвонитися до дружини, щоб попрощатися. Але зв’язку не було. Зміг відіслати лише смс. Як зараз пам’ятаю, написав: «Кохана, пробач мене, я загинув. Вийди заміж». Бо боявся, що в разі моєї загибелі вона залишиться самотньою. Написав їй коротко, що це — був мій вибір. Потім зв’язку зі мною не було 3 дні. Можете лише уявити, що я почув від дружини, коли вона мене все ж таки побачила живим і здоровим. Про цю смс вона і досі мені нагадує.

Той, хто розповідає, що на війні не страшно, він, швидше за все, там просто не був. На війні дуже страшно. Але на противагу цьому природньому страху приходить дисципліна та відповідальність перед своїми бійцями та бойовими побратимами. Коли ти просто зобов’язаний повернути цих хлопців їхнім матерям. Ми обов’язково переможемо! Слава Україні!


Автор: Іван Стеценко
Поділитися:
10 жовтня, 14:00 | Регіон: Полтавщина | Категорія: Політика | Сторінка для друку

Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Щоб прокоментувати матеріал, Вам необхідно зареєструватися, або увійти на сайт під своїм логіном




Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації