Народний депутат, колишній командир добровольчого батальйону Артем Вітко розповів, чому після війни на Донбасі пішов у велику політику, що його пов’язує з Полтавщиною і чому він захищає селян.
– Як у Вас виникла ідея йти в політику?
Я йшов не в політику, а йшов закінчити війну. У 2014 році події на Донбасі розгорталися дуже швидко. Я довгий час працював і жив у Луганську, був кадровим військовим. Я бачив, як штучно підігріваються «сепаратистські настрої», як на схід стягуються російські сили. Спокійно спостерігати за цим не було сил. У травні 2014 року ми швидко організували добровольчий батальйон, і я став його командиром. На 80% там були наші луганчани. Ми захищали свою країну, свої землі, і зупинили ворога. Щоб не казали про «шахтарів» у сепаратистських загонах, але воювали ми насправді з однією із найсильніших армій світу. Я особисто знайшов документи російського офіцера, коли підбив БМД і провів там обшук.
«Гаряча фаза», бої за Іловайськ показали, що на полі бою ми цю війну не зупинимо. Україна не контролює східну ділянку кордону з Росією, і через цю «діру» з Росії на Донбас регулярно постачається зброя, техніка, людський ресурс. Стало зрозуміло, що без політичних рішень не обійтися. І краще, щоб рішення політиків контролювали патріоти і люди, які безпосередньо захищали українські території. До нас є висока людська довіра.
Восени 2014 року ми, звісно, не знали, що війна затягнеться на чотири і більше років. Думали, найстрашніше – позаду. Зараз, певно, залишився б на фронті. Але тоді ще склалася ситуація, коли учасники АТО стикнулися з першими випадками соціальної несправедливості. Ми воювали не за гроші і не за пільги. Був порив, люди кидали все і не жаліли свого життя в боях. Але потім виявилося, що в котлі війни генерали більше дбали про власний статус учасника бойових дій, а не про те, щоб потурбуватися про оформлення паперів для рядових бійців. А це не другорядна проблема. Після контузії в 35 років хлопці втрачають свідомість, потребують регулярного лікування і водночас не можуть повернутися до стабільної роботи і не отримують «бойових» виплат. Я мав не один конфлікт з керівництвом, коли відстоював своїх бійців. Мені казали: «Ти – капітан, вони – генерали, куди ти лізеш». Отримував «по шапці», коли розповідав про проблеми журналістам. Очевидно, здобув славу «правдоруба». У цей період мене й запросили до списку в Верховну Раду. Я з цією пропозицією – до хлопців, а вони мені: «Іди! Будеш наші права захищати! Покажи їм там в парламенті!» Так і почався мій похід у політику.
– Але зараз Ви працюєте в Комітеті з питань аграрної політики та земельних відносин, а не в Комітеті з питань нацбезпеки та оборони. Чому такий вибір?
Ні, теми, з якими я йшов у парламент, я не полишаю. Разом з іншими народними депутатами ми послідовно просуваємо ідеї соціального захисту учасників АТО. І ця співпраця згодом оформилася у міжфракційне депутатське об’єднання «Сприяння захисту прав і соціальної реабілітації учасників АТО».
Але значний період моєї «мирної кар’єри» припадає на роботу в державних органах, пов’язаних з агропромисловим комплексом. Тому вибір парламентського комітету – цілком логічний, оскільки я фахівець з аграрної політики.
Є ще особистий мотив. Моє коріння, мої дідусі та бабусі, тітки-дядьки, племінники – з сільської місцевості, з Полтавщини зокрема. Багато дитячих і дорослих років я провів на селі. Люблю українське село, люблю наших щирих і працьовитих людей. І знаю проблеми вітчизняного АПК. Тому є висока мотивація працювати для українського села. Це теж своєрідний «фронт». Не менш важливий за східний.
– І які проблеми села Ви вважаєте ключовими?
Приїжджаєш на село, а люди одразу запитують про субвенції, про кредити. Дешеві кредити для дрібних фермерів – це недосяжна мрія. Люди хочуть працювати на своїй землі, займатися справою, яку знають змалку. Але без інвестицій неможливо «вибитися» з малого господарства хоча б у середнє. Багато хто кидає свою справу, виїжджає, а його землями користуються олігархи.
Переконаний, що слід почати з державної фінансової підтримки фермерства, сімейних господарств, малих сільськогосподарських підприємств. Щоб вони не ставали рабами великих землевласників, а щоб одержали шанс поставити своє власне господарство на ноги. Щоб були створені умови для сімейних фермерських господарств. Це утримує молодь на селі, дає їй роботу та перспективу кращу, ніж їздити на заробітки десь по закордонах чи перебиватися разовими «шабашками» в столиці.
Одна родина зможе годувати і себе, і виробляти продукцію на продаж, буде об’єднуватися в кооперативи та створювати робочі місця для односельчан. Зможе не тікати в «тінь» (бо інакше не вижити), а дорости до таких доходів, з яких можна сплачувати податки, в тому числі у Пенсійний фонд. І тоді будуть і гідні зарплати, і гідні пенсії на селі.
– То що потрібно зробити для підтримки малих фермерських господарств?
Найкраще орієнтуватися на досвід Європи, де основними виробниками та експортерами сільськогосподарської продукції є малі та середні підприємства АПК. Наприклад, у Польщі популярними є невеликі приватні господарства, які спеціалізуються на виготовленні одного виду продукції. Близько 2 мільйонів малих приватних сільськогосподарських підприємств Польщі мають в середньому по 5-10 га землі, але сукупно володіють 90% орних земель країни. При цьому Польща - європейський лідер у вирощуванні картоплі, цукрового буряка, яблук.
Німецький досвід нам цікавий з точки зору фінансової підтримки сільгоспвиробника. У цій країні діє програма стимулювання інвестицій. Можна одержати пільгову державну позику: 1% річних у рахунок погашення 3,5% на будівництво житлових будинків та інших споруд у сільській місцевості.
В Україні на регіональному рівні нема подібних напрацювань, але я вважаю, що використання такого досвіду активізує відродження сільських районів України.
– Тож, формула «українського щастя» – це дрібні господарства замість олігархічних?
«Українське щастя» на селі полягає у підтримці масового сільськогосподарського виробника. А поки що в нас найкраще почуваються ті підприємці, які володіють десятками і сотнями тисяч гектарів. А село як бідувало, так і бідує. Повертаючись до мого бачення реформ у сільському господарстві. Є родина, у неї є пай. Тож дайте їй пільгові умови оподаткування. Або на час становлення господарства взагалі звільніть родину від податків. Питання номер два – це доступне по ціні пальне. Можливо, забезпечити це через механізм дотацій. Але важливо розуміти, що час на посівну чи на збір урожаю – він дуже короткий, і якщо в цей момент у селян немає коштів на закупку пального, то цілий рік, вважайте, втрачений. І третє – це кредитна підтримка дрібних фермерів. Наприклад, підтримка через державні дотації на сплату відсотків по кредиту. Підтримати селян на старті – і вони далі самі зможуть заробляти гроші без допомоги держави. Нагодують і себе, і пів-Європи.
– Ви говорите про очевидні проблеми, і тому виникає запитання, чому інші депутати цього не бачать? Чому дрібне фермерство в Україні в такому жалюгідному стані?
Усі бачать. Тільки враховуйте, що в парламенті працює потужне лобі аграрних олігархів. На засіданнях парламентського комітету я завжди запитую: «Де той Іван Іванович Петренко з Чутівського району Полтавської області, який мав би отримати дотації, якщо держава ці дотації закладає в бюджет? Чому отримувачами державної допомоги є виключно підприємства, які володіють тисячами гектарів землі? Це їм треба допомагати? Чи тому дядьку, який тримає пасіку або сотню кролів?» На жаль, зі своїми запитаннями я поки що в меншості.
Великий капітал спочатку отримує дотації з бюджету, а потім за наші з вами гроші купує собі все, що заманеться. Включаючи і депутатів. Замкнене коло! Але ми цю ситуацію переламаємо.
– Ви добре знаєте Полтавську область. Що потрібно для розвитку нашого краю, на Ваш погляд?
Проблеми всієї України актуальні і для Полтавщини. Дуже мало міцних сімейних фермерських виробництв. Натомість олігархи у різний спосіб захопили полтавську землю і отримують з неї надприбутки. І їм байдуже до того нещасного й бідного селянина, який є фактичним власником цього земельного паю. З цим не можна миритися.
Також бачу, що Полтавській області бракує хороших державних менеджерів, які будуть прозоро та ефективно розпоряджатися коштами на місцях - будувати дороги, ремонтувати дитячі садочки, кредитувати фермерів, розвивати малий бізнес і велику промисловість. Після реформи децентралізації значні кошти передані на місця, але контроль за ними дуже слабкий. Тож і виходить, що дороги «штопані-перештопані», а чиновники їздять на дорогих машинах. А для аграрних районів дороги – це ключовий фактор. Без можливості швидко та стабільно доставляти свою продукцію у великі міста фермерські господарства змушені віддавати її на місці за копійки.
Окремо хочу сказати про промисловий потенціал. Полтавщина – це не тільки родюча земля, але й багаті надра. На такій землі люди просто не можуть жити бідно. Це було б справедливо. Газові родовища Полтавщини мають забезпечувати всім жителям області надзвичайно високий рівень життя. У ЗМІ багато пишуть про несправедливу видачу ліцензій на розробку полтавських родовищ, про російських та українських олігархів, які отримують дозволи «з чорного входу». Але давайте не будемо забувати, що надра належать народу. Людям, які живуть на цій землі. Так написано в Конституції. Тому податки з видобутку корисних копалин мають сплачуватися тут, на Полтавщині, а не десь у Києві, де живуть та працюють наближені до столичної влади олігархи. Бо виходить, що полтавчани тяжко працюють, а якісь багатії жирують у Монако.
Полтавській області також не вистачає інвестицій. І ми втрачаємо свій потенціал. Ось, був у Полтаві Алмазний завод. Колись виробляв різний інструмент, оснастку. Зараз він не працює, і в його стінах збираються будувати торгово-розважальний центр. Конкуренти викупили хороший великий завод, щоб закрити та перепрофілювати! І ніхто з державних чиновників не подбав, щоб ми не втратили такі важливі підприємства. Щоб з новими власниками була підписана програма розвитку заводу на найближчі 20-30 років. І щоб інвестор знав: не виконає умови програми – втратить завод. Наше спільне майно просто розбазарюється.
На щастя, це тимчасово. Тому що люди дедалі більше розуміють, чого вимагати від політиків і державних органів. Попри всі негаразди, я особисто дивлюся у майбутнє рідної Полтавщини з великим оптимізмом. У нас попереду багато роботи. Спочатку усунемо «від кормушок» усіх, хто хоче красти, - і почнемо швидко рухатися вперед. Важливо стратегічно мислити та підтримувати приватну ініціативу, малий бізнес у всіх галузях української економіки. Насамперед, на селі, в агросекторі. Ще раз повторюся, Україна скоро годуватиме значну частину Європи. Ще згадаєте мої слова!
