Люди, які читали книги не лише в рамках шкільної програми, можливо, здивуються, побачивши цей заголовок редакційної статті. Адже він є довільним перефразуванням вислову з культового роману «Легенда про Уленшпігеля» бельгійського письменника Шарля де Костера. Головний герой твору Тіль Уленшпігель носив на грудях ладанку із попелом свого батька Клааса, спаленого на багатті інквізиторами. І вираз «Попіл Клааса стукає в моє серце» став крилатим. Він, як правило, звучить пафосно, є таким собі символом відданості боротьби за свободу свого рідного краю, за справедливість і незалежність. Мовляв, попіл мого безвинно страченого батька знаходиться у мене на грудях і не дасть забути про священну боротьбу.
У цій редакційній мова йтиме про річ далеко не пафосну і абсолютно далеку від святості. Говоритимемо про українську політику, точніше — про вибори, які насуваються на нас і наші бідні голови.
Дуже цікаво спробувати себе в ролі такого собі стороннього спостерігача і подивитися, як вправно маніпулюватимуть свідомістю виборців політики та їх технологи. Ну, з приводу зовсім стороннього автор, швидше за все, трішки перебільшив. Адже маніпулюватимуть і моєю свідомістю. Та оскільки вже давно ні за кого на виборах не голосував, на жодну політичну силу не працюю і симпатій ні до кого із українських політиків не маю, спробую ділитися із читачами своїми враженнями. Можливо, комусь вони будуть корисними.
Та все ж. Перейдемо до суті. Чому попіл Ющенка? І куди він стукає? Пропоную пригадати 2004-05 роки. Вибори президента. Помаранчева революція. Народний підйом і величезні сподівання. Ба, навіть президент народний був. Пам’ятаю, як люди буквально «горіли» від емоцій, від праведного гніву через несправедливість. І як потім раділи з того, що вона, справедливість, торжествувала. Дуже добре пам’ятаю, як чимало людей ображалися і гнівалися на автора, який задавав цілком логічні питання про легітимність статусу «Народний Президент» у відношенні до Віктора Ющенка.
І ще краще пам’ятаю, чим увесь цей емоційний підйом закінчився. А закінчився він крахом надій, розчаруванням і купою негативних емоцій. Той, на кого ледве не молилися, як на Месію українського масштабу, виявився абсолютно пересічним політиком. А образ спасителя і надії нації виявився блефом, ілюзією, створеною вправними політтехнологами для виборців.
І от зараз дивлюся на сьогоднішню ситуацію. І чітко бачу, як політтехнологи готують виборцям образ нового Месії — чесного, непідкупного, не системного, із народу. Він не крав, не керував, у змовах і скандалах не замішаний.
І вже мільйони українців, у тому числі і земляків, готові проголосувати за нього. І знову люди «горять». І знову, впізнавши про кого йде мова, сердитимуться, а, можливо, й ненавидітимуть автора цих рядків. Що ж, історія, точніше політтехнологія, вчергове повторюється. Знову люди готові проголосувати за створений для них міфічний образ. Це їх право. А моє право нагадати їм про Ющенка. І про те, що «попіл» цього політичного трупа вже нікому нікуди не стукає. А повинен би. У іншому випадку по голові стукнуть усе ті ж граблі.
А що ж робити? А потрібно ж за когось голосувати, у когось вірити? Так, голосувати таки потрібно. Але в природі існує лише один перевірений тисячоліттями спосіб не розчаровуватися у комусь або чомусь. Який? Не зачаровуватись, тобто, не створювати для себе неіснучий ідеал. Особливо у політиці.
Що ще можна і потрібно робити? Та змінюватись на краще самому. Я от, приміром, уявляю ситуацію, коли в Україні вибрали чергового «народного» президента. І він, заради популярності і надивившись відео про своїх колег із якоїсь там Данії чи Нідерландів, здуру поїде на роботу на велосипеді. Та його ж протягом тижня розчавить своїм автомобілем якийсь вдячний виборець. Чи не так буде? Чи всі одразу стануть дисциплінованими водіями? Так отож. Не буде Месії, не чекайте.
P.S. Більш конкретну статтю про політику читайте в наступному номері.
