Не так давно на редакційному сайті відбулася заочна дискусія кількох коментаторів. У тому числі і автора цієї статті. Такий собі інтерактивний зв’язок. Він, до речі, є досить корисним. У всякому разі — для редакції.
Дискутували ми з приводу телевізора, його необхідності у повсякденному житті. А почалося все із обговорення перипетій вітчизняного відбору на конкурс Євробачення. Чесно зізнаюся, не бачив жодної секунди оцього самого відбору. І взагалі, Євробаченням цікавився лише два рази — під час виходу у фінал та перемоги Руслани Лижичко та участі у відбірковому турі свого доброго знайомого Мирослава Кувалдіна.
Про сучасний конкурс дізнавався виключно із фейсбучних постів, які тиражували мої друзі в соцмережі. Знаю, що там давали інтерв’ю учасниці дуету Анна-Марія, та бачив фотографії сідниць якоїсь Марув та дівчат з її підтанцьовки. На цьому все. Про що говорили в інтерв’ю і що співає та танцює Марув — не знаю. Скажу відверто — і знати не хочу. Чому? Та тому, що вони не мають ніякого відношення до Кобеляк, Нових Санжар і Царичанки, про життя яких пишу в силу професійних обов’язків. А музику формату Євробачення просто не слухаю.
І от один із коментаторів з цього приводу дорікнув. Мовляв, потрібно б журналісту дивитися телевізор і цікавитися тим, що там «у телевізорі» відбувається, хоча б через професійні обов’язки. Щоб володіти, так би мовити, інформацією.
От у цьому словосполученні «потрібно дивитися, щоб володіти інформацією» і є той метафізичний «корінь зла», яким користуються, щоб маніпулювати моєю і вашою свідомістю. Як сказала Ліна Костенко, єдина, на мою думку, геніальна людина серед нині живих українців: «Раніше ми полювали за інформацією, а тепер вона полює за нами». Прошу вибачення за можливо не дослівне цитування. Але фраза геніальна, як сама поетеса.
Дійсно, інформація вполювала нас. Ми стаємо її рабами. І ось дорослі люди всерйоз вважають, що журналіст повинен цікавитися скандалами на Євробаченні через те, що він журналіст. А телевізор потрібно дивитися, щоб володіти інформацією. Люди добрі, ви себе чуєте? Навіщо мені, вам, мільйонам інших людей інформація про якусь Марув, котра стала раком, вибачте за відвертість? Чи про те, де, коли і кого задушили, викинули із вінка, збили автомобілем чи на кого впав ліфт? Адже саме такою інформацією із нами охоче ділиться телевізор. Чи не так? Давно не дивився, можливо, там щось змінилося.
Що всі оті щодня отримані гігабайти інформації «з телевізора» чи з «тирнету» змінюють у вашому житті? У моєму — точно нічого не змінюють. У всякому випадку — на краще.
А що змінює? Що важливо? А важливо хоча б те, що ми пережили зиму. Що на календарі і за вікном найпрекрасніша пора року, яка дійсно щодня, щогодини щось змінює на краще. Що можна скинути із себе кілограми одягу і зайвого жиру, гребучись біля двору і застромлюючи в землю щось, що має вирости. І воно виросте на нашій благодатній землі у нашому благодатному кліматі.
От це важливо. Чесно скажу, мені інколи навіть стає шкода всіх отих іспанців, індійців та африканців, котрі не знають, що таке весна після зими. Вони ніколи «не переживуть». А ми це відчуваємо щороку.
Отже — пережили. А хто така Марув — забудемо через місяць. А на кого впав ліфт — взагалі знати не потрібно.
