Ще перед виборами дискутував із одним земляком. Той гаряче і цілком щиро доводив, що українці доведені до остаточного зубожіння, що «все пропало», що народ голодує. І так далі, і тому подібне.
Після цього виникла думка «А чи не сходити мені в один із місцевих супермаркетів і трішки поспостерігати за тим, що ж купують місцеві споживачі. Залишається думка й про те, що непогано було б і відеосюжет про це відзняти. Хоча варіант, відверто кажучи, такий собі. Навряд чи знайдеться багато бажаючих погодитися на те, щоб чужі люди заглядали в їх пакети із продуктами.
Постояв. Подивився. Поспілкувався із працівниками супермаркету. Кажуть:
— Ми інколи самі не розуміємо, звідки у на вигляд абсолютно звичайних людей є гроші та бажання купляти оті всі ківі, авокадо та манго. Воно ж сорок гривень за штучку коштує. А поряд лежать українські яблука по 5–8 гривень за кілограм.
Нахабства чи настирливості заглядати в кожен пакет не вистачило. Але навіть із їх розміру було зрозуміло, що з пустими руками чи сумками, люди із супермаркету не виходять. Тобто, говорити про якийсь голодомор в умовах сучасної України було б, м’яко кажучи, перебільшенням.
А за пару місяців до цього дружина із подругою їздили в Єгипет. І побували там з екскурсією в селищі бедуїнів. Подруга, яка до цього ніколи не виїжджала за межі України, була шокована побаченим. І резюмувала:
— Це жесть. Таких злиднів я ніколи в житті не бачила.
Це при тому, що жінка працює продавцем у звичайному магазині і більшу частину свого життя провела в маленькому селі та в Кобеляках.
До чого тут ідеться. Безумовно, українці в матеріальному плані живуть далеко не так заможно, як громадяни держав Євросоюзу, США чи Японії з Південною Кореєю. Безумовно, не можна рівнятися на корінних мешканців Єгипту, Руанди, Камбожді чи ще якоїсь злиденної країни з Африки чи Азії. Безумовно, потрібно добиватися і прагнути того, аби звичайної зарплати звичайному українцю вистачало для того, щоб без особливих проблем для сімейного бюджету оплатити комунпослуги, придбати продукти і медикаменти та ще й відкласти «на чорний день».
Це правильно і нормально, хотіти кращого. Щоправда, хоч убийте мене, не розумію, як можна цього досягти, один раз на п’ять років прийшовши на виборчу дільницю і змінивши одного олігарха на, що найімовірніше, ставленика іншого олігарха. Адже мітингів протесту проти підвищення цін на газ чи бензин у останні роки в Україні помічено не було.
І водночас… Водночас згадую, як нещодавно розговівся на Великдень. Ночував у селі. Сусіди принесли яєць, яких нікуди дівати. Дружина нарвала на городі зелені. Зварили суп із Мівіни. На свіжому повітрі, без алкоголю і жирнючої ковбаси все пішло буквально «на ура».
У той момент вчергове прийшло розуміння, що насправді кожному з нас для щастя потрібно зовсім небагато. Тарілка скромної їжі, ковток чистої води, здоров’я власне і близьких, порозуміння з іншими людьми. Якщо все це є, то ти — щаслива людина. Більшість всього іншого — вигадки політиків та маркетологів, яким від нас потрібно лише одне. Мова про гроші.
Не думаю, що переконаю в чомусь більшість читачів. Тим більше, що про щось схоже безуспішно говорили справжні Пророки рівня Ісуса, Будди та інших просвітлених. Але за тисячоліття людської цивілізації так нічого і не змінилося.
Просто можливо колись перед кимось стоятиме тарілка із звичайним супом. І нічого в той момент не болітиме. І ніхто з близьких поряд не вмиратиме. А навкруги буятиме у всій своїй красі весна. Співатимуть солов’ї, квакатимуть жаби. І ви згадаєте, що це є щастям. Хоча б на хвильку, на секунду згадаєте. Бо далі почнеться знову — супермаркети, айфони, машини, кар’єра, ковбаса і манго. А відчуття щастя…
