Збірна Полтавської області з фрі-файту успішно виступила на кубку України серед дорослих, посівши друге місце. Моє перше запитання до співрозмовника про враження від цих змагань.
— Кубок України відбувся у Дніпропетровську у нічному клубі «Тайм-Аут». Полтавську область представляли спортсмени з Комсомольська, Кременчука та Полтави, загалом вісім учасників. Виступ нашої команди можна назвати успішним, адже ця нагорода далася нелегко. Якщо пригадати наш шлях до фіналу, то спочатку ми здолали другий склад Дніпропетровської області. Вже у півфіналі протистояли лідеру українського фрі-файту команді з Києва. Наші бійці проявили характер і впевнено перемогли столичних спортсменів з рахунком 6:2.
У фіналі ми зустрілися з представниками Харкова. Поєдинки відбувалися з перемінним успіхом, на килимі велася напружена боротьба і все вирішувалося в останніх сутичках. У восьмому двобої наш Владислав Бабін поступився (больовим прийомом) і рахунок став 4:4. Перемогу віддали харків’янам, тому, що у них було більше чистих перемог. На цих змаганнях добре себе зарекомендували Артем Педина (виграв усі поєдинки), Артур Міллер (був травмований, але виграв у фіналі), Артем Таньшин та Антон Павлиш (хлопцям лише по сімнадцять років).
— Володимире Миколайовичу, ваших вихованців ми можемо бачити не тільки на змаганнях з фрі-файту. Якими спортивними подіями запам’ятався рік, що минув?
— Рік 2009-й був насиченим як для мене, так і для моїх підопічних. Техніка нашого виду спорту дозволяє брати участь в багатьох змаганнях. У березні я брав участь у професійному турнірі «Hell Cage» у Празі і отримав перемогу. Це був титульний поєдинок із змішаних бойових мистецтв. В квітні у Владивостоці дебютував в професійному панкратіоні — це нині одна з найжорсткіших версій, де дозволені удари головою та ліктями. У травні виступав на відомому турнірі в Стокгольмі, де боровся з титулованим бійцем Олександром Густафсоном. Представники Полтавщини успішно виступили на чемпіонаті світу з фрі-файту в Португалії. Комсомольчани Антон Павлиш та Артем Таньшин стали чемпіонами світу. Віднедавна мої вихованці беруть участь у турнірі «М1 Selection» у Росії. У Полтаві проводився відкритий турнір з кікбоксингу за версією К1. Там двоє моїх вихованців стали переможцями, хоча в нашій підготовці акцент надається боротьбі.
— Я знаю, що Вас уже запрошують на змагання, як арбітра і фахівця. Що це для Вас, як для спортсмена?
— На цьогорічному кубку України в Дніпропетровську мене нагородили дипломом кращого рефері, який судив кубок світу серед клубів, що відбувся на початку жовтня в Ялті. Я був провідним рефері в розділі кік-джитсу по особистому запрошенню організаторів. На сьогодні у Росії є дві провідні версії змішаних бойових мистецтв: М1 та Professional Fighting Championships (ProFC). Базується федерація у Ростові-на-Дону і туди мене постійно запрошують судити кубок Співдружності. На цих змаганнях збірна України посіла третє місце, у півфінали ми поступилися господарям. Фінал відбудеться 23 квітня у Москві в спортклубі ЦСКА, який я судитиму. Робота у якості рефері для мене, як для спортсмена, який планує завершувати свою кар’єру, це вагомий крок. Ти ще перебуваєш у спорті, але на іншому рівні. Від кваліфікованого рефері багато чого залежить. Наприклад, на п’ятому етапі кубка Співдружності, коли у півфіналі росіяни зустрічалися з українцями, то господарі самі запропонували мою кандидатуру рефері. Це каже про довіру.
— Що означає бути професіоналом у фрі-файті в Україні та Росії?
— Це одне з болючих питань для наших спортсменів. Наприклад, за участь у кубку Співдружності організатори виплачують однаковий гонорар для представників усіх країн-учасниць. Українські спортсмени знаходяться в рамках лише цих гонорарів, що заробили. Російським же командам доплачують ще й спонсори. Для прикладу, наш боєць за поєдинок отримує 500 доларів, а боєць з команди Олександра Емельяненка (Росія) — 1500 доларів. В Україні дуже важко знайти таких спонсорів, хто мав би бажання допомагати не олімпійському спорту. Це одна з головних причин, чому я вирішив завершувати кар’єру. Побувавши в Росії, я побачив, як готується команда «АЕ Team» Олександра Емельяненка. Люди тільки тренуються, відпочивають, харчуються і змагаються. Я ж працюю на трьох роботах і повинен, як тренер, правильно спланувати тренувальний процес для своїх вихованців. А ще, як менеджер, шукаю спонсорів і вирішую організаційні питання. Конкурувати на рівних на міжнародних турнірах досить складно. Наші бійці доходять до певного рівня, а потім змушені переходити в інші клуби. Нам часто надходять пропозиції підписати контракти з російськими клубами і виступати за них. Поки що полтавські хлопці тримаються на патріотизмі, але так не буде завжди.
— Що готує весняний сезон, де виступатимуть наші бійці?
— У березні троє представників Полтавщини змагатимуться в Ростові-на-Дону на професійному турнірі за правилами лоу-кік, К1 та змішаних єдиноборств. Щодо аматорського спорту, то наприкінці березня команда юнаків поїде на Західну Україну. У Тернопільській області відбудеться першість Західного регіону з фрі-файту. Дорослі розпочали активну підготовку до чемпіонату України, що відбудеться в травні в Києві. За результатами виступів формуватиметься юніорська збірна 16-18 років на чемпіонат Європи та доросла на чемпіонат світу, що відбудуться в Португалії в серпні місяці.
Користуючись нагодою, хочу висловити подяку обласному управлінню з питань фізичної культури та спорту, яке вже чотири роки підтримує наш вид спорту. У Комсомольску за цей час відбулися два чемпіонати України з фрі-файту — у 2007 та 2008 роках. Збірна Полтавської області вперше стала володарем кубку України в 2008 році.
Довідка. Фрі-файт — від англійського free — вільна, fight — боротьба. Це досить новий вид спорту, який офіційно зареєстрований в Україні у 2004-му році. Фрі-файт почав розвиватися наприкінці 90-х у місті Коцюбинському Київської області. Його засновником був Андрій Петрович Старовойт, за ініціативи якого створене об’єднання «Пересвіт». Фрі-файт — це національний продукт, суто український вид спорту. Фахівці з єдиноборства у всьому світі відзначають, що український фрі-файт має одну з найдовершеніших технік і унікальні правила. Вони роблять змагання не тільки видовищними, але і безпечними для спортсменів. Також наші фахівці створили найкращу суддівську школу у світі.
Перший Чемпіонат світу з фрі-файту відбувся у Португалії наприкінці серпня 2006 року. У ньому взяли участь спортсмени із 23 країн, які представляли Азію, Північну і Південну Америку, Африку і Європу. Таке значне представництво особливо вражає, якщо врахувати, що презентація фрі-файту, як абсолютно нового, створеного в Україні бойового мистецтва, відбулася лише в 2001 році в київському Палаці спорту. Через два роки після цього вже проходили перші міжнародні турніри з фрі-файту, а в 2006 році в Києві пройшли фінальні бої на Кубок Європи. На сьогоднішній день в Україні цим видом спорту займаються понад 5 тисяч осіб, а у всьому світі послідовниками українського бойового мистецтва стали вже більше 100 тисяч спортсменів.
Першим українським чемпіоном світу з фрі-файту став Роман Потапов (Чернігівська обл.) у вазі до 83 кг. Срібними призерами І Чемпіонату світу стали Володимир Папуша (Полтавська обл.) у вазі до 73 кг, Володимир Шемаров (Полтавська обл.) у вазі до 93 кг, та Сергій Даніш (Київська обл.) у вазі понад 93 кг.
