Минулого тижня віз у машині жительку Кобеляк, чоловік якої хворіє на цукровий діабет першого типу. Для непосвячених — такі хворі не можуть повноцінно жити, не роблячи собі ін’єкцій штучно синтезованого інсуліну. Точніше, жити то вони можуть, але недовго. Потім неминуче помруть через виникнення ускладнень, перед тим осліпнувши, переживши ампутацію кінцівок і ниркову недостатність. Простіше кажучи, помирати доведеться в муках.
Але якщо дотримуватися елементарних обмежень у харчуванні, займатися фізкультурою і вчасно колоти інсулін, то жити можна довго і цілком щасливо.
В Україні хворим на цукровий діабет першого типу інсулін видають безкоштовно. У принципі, у цьому є певна логіка. Владі легше і дешевше забезпечити своїх громадян ліками і, як наслідок, збільшити кількість працездатних людей, які можуть розвивати економіку, науку, культуру тощо. У іншому разі, цих громадян доведеться просто провести в останню дорогу. Тут, щоправда, потрібнго зробити певне застереження. Адже цілком можливо, що українській владі і деяким її представникам на місцях таки вигідніше позбавитися від «зайвих» громадян. У всякому разі, споглядаючи на дії чиновників державного та місцевого рівня, такі висновки робити доводиться.
Та повернемося до розмови в автомобілі. Жінка розповіла, що медики, які виписують рецепти на отримання інсуліну, заявили їй, що хворий чоловік у жовтні інсуліну не отримає. І це стосується всіх хворих на цукровий діабет, які живуть у місті Кобеляки. Міська влада протягом уже майже двох років відмовляється виділяти кошти на придбання інсуліну. До жовтня 2019 року вирішувати проблему вдавалося завдяки коштам, залученим із районного бюджету та сільських рад. Але зараз такої змоги немає. Між тим, у гривнях місячна потреба середньостатистичного діабетика в інсуліні становить 1400–1600 гривень. І купити ці препарати в кобеляцьких аптеках неможливо. А в декого із хворих і грошей для цього не вистачить.
От жінка й питає:
— Миколайович, що ж робити, помре ж чоловік. У вас же теж діабет, порадьте.
І от, що радити в цьому випадку? Так, у мене теж діабет. Але я особисто без інсуліну не залишуся в будь-якому разі. А багато людей залишаться.
Кажу:
— Потрібно діяти. Я вже колись так робив. Результат був позитивний. Я пишу статтю і готовий зібрати хворих на мітинг. Спочатку до міськради, а далі, якщо потрібно, — і у Київ. Прийдете?
Відповіді не було. Думаю, що не прийде ніхто із хворих. У всякому разі, на мітинг, який із подібного приводу автор цих рядків організовував років десять тому, ніхто із діабетиків не прийшов. Прийшли керівники району та лікарні і аптеки, прийшло троє чоловіків підтримати вимоги… І все.
Усі інші чекали. Їм пощастило. Життєво необхідний інсулін завезли в аптеки.
Можливо, пощастить і зараз. Можливо, гроші на інсулін дасть держава чи район або область. Місто не дасть можете не сумніватися. Діабетики у футбол не грають, отже для Копельця і його депутатів вони є зайвими людьми.
А як не дадуть грошей? До Зеленського знову? Але ж Володимира Олександровича на всіх не вистачить? Він же жива людина, він теж хоче спати, їсти. У нього інших проблем і турбот вистачає.
І якщо не Зеленський, то… То доведеться помирати. Або шукати гроші на інсулін і купляти його.
Буду радий помилитися і побачити, що хоча б хтось готовий боротися за свої права і життя.
