У вівторок ми відправимо в друк останній у 2019‑му році номер газети «ЕХО». І годилося б влаштувати з цього приводу невеличку редакційну вечірку, такий собі корпоратив. Але не влаштуємо. Почекаємо хоча б день. Адже у вівторок минає півроку з того дня, як з нами немає Сергія. І якщо ми того дня і підніматимемо чарку, то не чокатимемося.
Якось навіть не віриться, що минуло вже півроку з того страшного дня, коли вранці ми про все дізналися. Коли їхали із Сашком Діденком на місце події, то хоча й не мали чіткої перевіреної кілька разів інформації, але розуміли, що загинув саме він. Адже там, у тому злощасному місці, літав лише Сергій. Їхали, матюкалися і, напевне, десь в глибині душі сподівалися, що то не він. Знали, що обоє, пілот і пасажир, «на смерть». Але сподівалися на помилку.
Але..., то був він. Він і Рома. Теж молодий, теж красивий, теж світлий. Зараз уже минуло півроку. Життя продовжується. Продовжується і політ «ЕХО». Ніхто не втік, ніхто не запанікував. Усі на місці, усі працюють. Напевне, так і повинно бути у вдалому проекті, у ефективному бізнесі, що навіть у разі відмови якогось основного механізму, навіть у разі втрати серця і двигуна, процес буде продовжуватися. І він продовжується. Напевне, він би міг гордитися тим, що створене ним живе і працює.
«ЕХО» живе і працює. Але без Сергія. І нам залишається лише згадувати, як умів він «нудити», як прискіпувався до дрібниць і як умів влаштовувати приємні сюрпризи. І зараз розуміємо, як від нього багато залежало.
Такою є проза життя і смерті. Усі ми рано чи пізно покинемо цей світ. І він, світ, від цього кардинально не зміниться. Змінюється лише наше, тих, хто залишився, відчуття цього світу. І залишається пам'ять. Пам’ять людська теж дуже суб’єктивна штука. Дуже часто люди пам’ятають і шанують тих, хто на це, по великому рахунку, і не надто заслуговує.
Сергій заслуговує. Адже він є людиною, яка створила «ЕХО». І більше таких не буде.
