Рабство по-кременчуцьки

"Нас замикали й не пускали додому, обідня перерва тривала 10 хвилин, а робочий день - 12, а то й більше годин. Про те, щоб узяти лікарняний або відпустку, й мови не могло бути", - саме в таких умовах працюють швачки на одній з приватних фірм у Кременчуці.
До редакції газети прийшла 20-річна дівчина Альона. Вона - колишня працівниця приватної фірми з пошиву чоловічих костюмів, цехи якої знаходяться на вулиці Щорса, і розповіла про те, як там ставляться до працівників.

Як сказали, так і буде
Ті, хто працюють без оформлення, заздалегідь мають розуміти, що допомогти їм відстояти власні права ніхто не зможе. Бо за документами їх на фірмах чи підприємствах не має. Господарі користуються цим сповна і просто знущаються з працівників.
"У цеху працює близько 80 людей, офіційно оформлених немає. Усі сидимо, як на пороховій діжці, адже звільнити можуть будь-кого за бажанням майстра. Про те, що спілкуються з нами, як з останньою сволотою, я вже й не кажу - постійні лайки, матюччя.
Щодня можна побачити нове обличчя - плинність кадрів просто неймовірна. Іноді буває, що людину у понеділок вранці взяли на роботу, а у вівторок вигнали. Та найжахливіше те, що при звільненні, не важливо скільки відпрацювала людина, гроші за останні дні, тижні або місяць не сплачують", - обурюється Альона.
Непорядні приватні підприємці доволі часто користуються проблемами людей на свою користь. На роботу приймають тих, хто не має альтернатив і змушений терпіти усі знущання. Часто це жінки за 40 і молоді дівчата, які тільки-но закінчили навчання. Ті, хто не може влаштуватися на більш престижну роботу.
"Ми навіть до туалету сходити не можемо - це заборонено", - додає дівчина.

Жахи нашого містечка
Про свавілля хазяїв ходить багато легенд, але зазвичай говорять про це на кухні за зачиненими дверми, щоб ніхто не почув і не звільнив.
"У нас дуже не любили, коли людина намагалася піти додому вчасно. Взагалі-то робочий день триває з восьмої до шостої, але раніше дев’ятої піти ніколи не дозволяли. Іноді вдень роботи не давали, лише ввечері. Всі суботи - робочі. Неодноразово просили керівництво зробити хоч короткий день, у п’ятницю відпрацювати довше, зробити понаднормову роботу, щоб мати не один вихідний день, а півтора, та все було марно. А одного разу, в суботу, взагалі зачинили грати, й ми не могли вийти з приміщення аж до одинадцятої ночі, - продовжує Альоша. - Якщо щось не подобається можеш збирати речі і йти геть. І всі почують звичну фразу: "О іще одна подарувала нам 1000 гривень". Мені здається, що все це робиться навмисно, щоб люди не витримували і йшли геть, а гроші залишались би у роботодавців".
Заробітна плата швачки з таким жорстким графіком складала приблизно 1750-1900 гривень на місяць. З урахуванням 13-14-годинного робочого дня це виходить 5,18 гривень (0,6 долара)на годину. На Заході за такі гроші не піде працювати ніхто.
"Про соціальні пакети в цеху й не знають. Відпустку брати не можна, бажаєш відпочити - звільняйся, а потім, можливо, тебе й приймуть назад. Те ж стосується і лікарняних. Хворіти взагалі не можна: або приходь і працюй, або звільняйся - вибору немає", - скаржиться колишня працівниця цеху з пошиву костюмів.

Бажаю працювати
Зателефонувавши за номером в оголошенні, ми почули приємний жіночий голос. Нам розповіли, що робота неважка, п’ятиденний робочий тиждень, 8 годин на день і година перерви. Про досвід роботи чи категорію ніхто не запитував, а заробітну плату пообіцяли до двох тисяч гривень, зі стабільною виплатою. Також жінка розповіла, як дістатися до їхнього цеху і навіть ввічливо запропонувала зателефонувати їй іще раз, якщо заблукаємо. Навіть пообіцяла зустріти нас на вулиці.
"Ввічливо розмовляє наше керівництво лише з незнайомими, майбутніми працівниками. Коли ж ти вже у них під "ковпаком", про ввічливість можна й не мріяти. Майстер може вгамуватися лише у присутності старшого технолога, всі інші для неї - порожнє місце. А от з нашими директорами ми взагалі ніколи й не розмовляли, лише краєм ока бачили їх. Якщо автомобіль стоїть поряд з будівлею, то вони на місці, та з працівниками ніколи не спілкуються, - розповідає Катерина, більш досвідчена працівниця фірми. - Взагалі у нас беруть усіх, а от скільки ти будеш працювати - ніхто не знає".

З місця подій
Ми відвідали цей цех. І побачили все на власні очі. У невеликому приміщенні одна біля одної стоять швейні машини, дошки для прасування, столи для розкрою. Про нормовану кількість квадратних метрів для кожної людини мова не йде. Повітря затхле, дихати неможливо, ніде не видно жодного кондиціонера, лише відчинені вікна, які створюють щось на кшталт протягу. Жінки у домашньому одязі: футболки, шорти, халати. Заглянувши до цеху в обідній час, не побачили жодної людини, яка б їла. А от покурити дівчата виходили, серед них були й справжні діти, на вигляд неповнолітні. Схоже, це цьогорічні випускниці училищ, де навчають на швачок. Звісно, їм уже є 18, а от чи є досвід роботи?
Про знущання з боку керівництва жодна з дівчат нічого не сказала, навпаки запевнили, що додому йдуть вчасно і ніхто їх ніколи не затримував. А от питання про трудову книжку спочатку взагалі не зрозуміли, про що йде мова. Переглянувшись між собою та директоркою відповіли: "Так, є".

Позиція директорів
Керує цехом з пошиву чоловічих костюмів сімейна пара. Підприємство працює вже 12 років. А історія, яку розповіли в редакції, є звичайним наклепом. Цікаво, що спочатку спілкуватися вони взагалі відмовлялися, поки ми не назвемо ім’я скаржника. Змиритися з тим, що ми маємо право не розголошувати свої джерела, вони ніяк не хотіли. В якийсь момент жінка навіть почала погрожувати: "Зараз я вам таке посвідчення покажу, що ви взагалі боятиметеся зі мною розмовляти". Взагалі позиція керівництва така:
- Наше підприємство працює багато років. У нас є люди, які з нами з самого початку. Все це - наклеп з боку конкурентів. Ми допомагаємо своїм працівникам, сплачуємо за їхнє лікування. Надаємо одні з найкращих соціальних пакетів у місті, а ті, хто не бажають працювати, - можуть іти геть. Тут нікого силоміць не тримають.
Послухавши розповідь дівчини, поспілкувавшись з іншими працівницями цього цеху, стає зрозуміло, що рабство таки є. Трохи інше, без кайданів та батога, але так, як у старі часи, зі знущаннями. І рабство це у Кременчуці.

Логін:
Пароль:
запам'ятати