Великі проблеми малого українця

Зима, початок весни для Петра – то найважча пора. Хоча, здавалося б, які проблеми? Сиди собі та й дивись телевізор, читай газети... Однак у нетопленій хаті довго не всидиш. Грубу, плиту треба топити, адже до газопостачання село не підключене. Нинішня багатосніжна з відлигами зима теж додала клопотів: підтоплення старенької оселі не можна допустити в жодному разі, бо розвалиться. На елементарне людське існування грошей немає, не те що на капітальний ремонт будинку.
Петро мешкає у невеликому, хоча й не зовсім занедбаному селі, яких на Полтавщині сотні. Від часу занепаду колгоспу роботи для нього немає, тож перебивається тимчасовими заробітками. Одному в сезон сіна накосить, іншому дерева в садку обріже чи й паркан підправить... Щоправда, не всі односельці поспішають розрахуватися за зроблене. Іншим разом звертають на тимчасові труднощі з грошима, мовляв, тільки-но отримаю пенсію – розрахуюся, та з часом і “забувають” про свої борги.
Поки були живі Петрові батьки, найстабільнішим доходом невеликої сім’ї, яка ніколи не купалася в розкошах, слугувала їхня пенсія. Одне за одним мати й батько відійшли за межу вічності, й уже понад десяток років життя постає перед Петром у всій своїй жорстокій реальності.
До пенсії ще літ та літ, у районному центрі зайнятості таких, як він, на облік не беруть, бо за віком не перспективні, а роботи ж і для молодих не вистачає. Та й присадибну земельну ділянку має, а відповідно й дохід, тож і виживати з нього мусить. А яке те виживання – усім байдуже.
Не варто думати, що Петро лінується поратись по господарству. Це зовсім не так, город у нього завжди в порядку. Кілька років тому утримував птицю, але “завдяки” непорозумінню з більш заможними сусідами, яким вона буцімто завжди наносила шкоду, довелося вирізати індиків, а далі пустив під ніж і курей. Відтак єдиною надією і чи не єдиним джерелом доходів залишився той самий город. Його Петро плекає, мов малу дитину, бо це – годувальник.
У базарні дні, якщо до райцентру можна доїхати на велосипеді (автобус бо в село не ходить давним-давно, та й платити за проїзд нічим), збирає Петро свої нехитрі статки: буряк, моркву, цибулю, картоплю... Продати все вдається не завжди, бо таких, як він, “підприємців” на базарі – хоч греблю гати, та й великих грошей за ті овочі, звісно, не наторгуєш, але що поробиш, виживати ж якось потрібно... Хоча б на хлібину, олію чи цукор якось і наторгує. Про лікування або протезування зубів не може бути й мови, такі “розкоші” йому не по кишені.
Розпочалася весна, буде більше роботи, тішить себе думкою Петро, то й про болячки, які все частіше й наполегливіше нагадують, можна буде забути. Сказати, що він по життю якийсь невдаха, не можна. Адже свого часу був молодим і гожим, мав міцне здоров’я. Проводжаючи сина до армії, батьки сподівалися, що невдовзі їхня єдина дитина повернеться додому, приведе в оселю невісточку, а там і онучата підуть. Наповняться радістю батьківські серця, а в будинку задзвенить веселий дитячий сміх...
Та не так сталось, як бажалось. Петро відбував службу в ракетних військах, де отримав чималу дозу опромінення... З тим сподівання на одруження та нащадків і закінчилися. Так одному-однісінькому й віку доживати доведеться.
Як законослухняний громадянин він завжди ходить на виборчу дільницю, голосує за того чи іншого кандидата, хоча знає напевне, що від того вибору в його житті практично нічого не зміниться. Адже таких, як він, маленьких українців, які й створюють електорат для державних керманичів, десятки, а то й сотні тисяч у нашій країні, хіба вистачить уваги на всіх?! Натомість вони, оті пересічні українці, й не потребують нічого особливого. Їм би створити відповідні умови для нормального людського життя, а не виживання, як маємо нині. Щоб були робота на селі й хоча б елементарна соціальна захищеність, щоб людина могла відчувати себе в своїй рідній країні людиною, громадянином, а не якимось “електоратом”.

Логін:
Пароль:
запам'ятати