«Кобзарю! Знов до тебе я приходжу, бо ти для мене совість і закон»

Упродовж ХІХ і на початку ХХ століття на українських теренах у складі Російської імперії зводили пам’ятники, що прославляли минувшину в російсько-імперському висвітленні і пропагували лише російську історичну перспективу. Для того, аби фактично позбавити українців власного національного майбутнього, імперській владі потрібно було заманіфестувати передусім історичну тотожність «малороссов» з «великороссами». Та й серед української інтелігенції не було єдності.
З 1876 року Емський указ остаточно розділив слабку й нечисленну українську інтелігенцію на два табори: прихильників ідеї «єдиної і неділимої» і українців-патріотів. Група українців не становила тоді великої сили, але великою була її ідея, що почала жити власним життям і притягувала щораз своїх прихильників. Пам’ятники в цих умовах влада використовувала як зброю для боротьби з небажаними суспільними настроями й національними прагненнями українців.
Відкрите протистояння між цими таборами почалося після першої російської революції, коли в 1909 році українські громадські організації і політичні партії виступили з ідеєю встановити пам’ятник Тарасові Шевченку до сторіччя від дня його народження в місті Києві. Та російська громада Києва, вбачаючи в проекті пам’ятника загрозу ідеологічним підвалинам свого панівного становища в місті й намагаючись активно протидіяти українському рухові, що набирав сили, взяла собі за мету увічнити тут свою національно-історичну міфологію. Першим таким кроком став пам’ятник князю Володимиру, котрий у руках тримає шапку Мономаха, яку ніби передає своїм наступникам — московським царям; далі постав пам’ятник Богдану Хмельницькому з написом: «Волим под царя восточного Православного», вважаючи його за «вірного холопа» московського царя; княгині Ользі, встановлений у 1911 році. Його автор — майбутній видатний скульптор, кінорежисер, а тоді митець-початківець Іван Кавалерідзе. Це викликало спротив найбільш радикальної частини української інтелігенції.
У 1904 році вся офіційна Росія святкувала 250-ліття приєднання України до Московщини (1654 р.), себто наше 250-літне рабство, а своє панування над українським народом. На знак протесту Українська народна партія (УНП) ухвалила висадити в повітря царські пам’ятники в Харкові, Одесі та Києві. Так як у Харкові не було жодного царського монумента, то вирішили підірвати пам’ятник Пушкіну, який стояв в університетському саду, як «співця єдінонєдєлімої Росії».
Ще у 1900 році гласний Харківської міської думи Микола Міхновський вніс пропозицію встановити монумент Шевченкові в Харкові, але дума її відхилила, прийнявши рішення встановити пам’ятник Лермонтову. В листопаді 1904 року організацією «Оборона України» було здійснено демонстративну акцію — спробу підірвати пам’ятник Пушкіну. В листівці «Самостійна Україна — Оборона України» було сказано: «Пушкін — літератор московський, який підло і брехливо змалював у своїх творах постать нашого патріота гетьмана Івана Мазепи. Україна досі не має пам’ятника Шевченку, а уряд на податки, зібрані з українського населення, ставить монументи ворожим особам. Шевченко є наш великий поет, а Пушкін — ваш…»
Член Української народної партії (УНР) Микола Шаповал писав: «Я був переконаний, що доки на Україні нема пам’ятника Шевченку, не сміють стояти інші пам’ятники».
Перший пам’ятник Тарасові Шевченку (погруддя) було споруджено у 1898 році. В Харківському обласному архіві знайдено альбом з газетними вирізками та світлинами, який належав українській поетесі Христині Алчевській. Серед світлин — фото пам’ятника Шевченку. Виявляється, що у 1898 році монумент Шевченку було побудовано без дозволу влади в Харкові на кошти батька поетеси, промисловця і фінансиста Олексія Алчевського. Нелегальний пам’ятник простояв у колишньому Миронасицькому саду три роки (з 1899—1901 рр.).
Це був мармуровий бюст, який тридцять років зберігала родина Алчевських і на початку 30-х років передала в Харківський музей. Зараз цей бюст знаходиться в Державному музеї імені Шевченка в Києві.
Одним із перших пам’ятників Тарасу Шевченку вважається погруддя поету, встановлене у 1904 році в містечку Седневі на Чернігівщині. Автор пам’ятника — полтавський художник Михайло Гаврилко, який навчався в Краківській академії мистецтв. У 1908 році на Шевченківському вечорі в Полтаві сцену театру прикрашало погруддя Тараса Шевченка, створене Гаврилком.
Михайло Гаврилко народився у 1882 році поблизу села Руновщина під Полтавою в козацькій сім’ї. У 1904 році закінчив Миргородську художньо-промислову школу і вступив до Петербурзької Вищої художньо-індустріальної школи Штігліца. У 1907—1912 роках вчиться у Краківській академії красних мистецтв. Після її закінчення переїздить до Парижа і рік працює в майстерні Емілія Бурделя, вдосконалюючись як скульптор. Взагалі, образ Шевченка — провідна тема творчості художника. У вересні 1909 року Гаврилко бере участь у конкурсі на кращий проект пам’ятника Шевченкові у Києві. На конкурс було представлено 60 проектів. Найкращим був проект Михайла Гаврилка. Мистецтвознавець Андрій Німенко писав, що головну увагу в проекті, «з якого так яскраво бив молодечий запал, щире кохання, скульптор зосередив на постаті Шевченка. У кобеняці й довгих козацьких шароварах, з похиленою головою і руках на грудях, він стояв на постаменті, навколо якого були розташовані герої Шевченкових творів. Вони, за словами очевидців, «виражали протест проти всього, що гнобить і давить».
У 1930 році скульптор Матвій Манізер, взявши ідею Михайла Гаврилка, відкинувши з його проекту українські історичні постаті і поставивши на їх місце своїх «совєтських ентузіастів», представив «свій» проект пам’ятника Тарасу Шевченку. (Така версія полтавського мистецтвознавця Віталія Ханка). Український мистецтвознавець Штепа стверджує, що в конкурсі на кращий проект пам’ятника Шевченку в Харкові у 1930 році перемогу одержав проект «утікача» Михайла Бринського (скульптор, який утік від більшовицького терору за кордон). «Це, — пише Штепа, — не дозволило будувати за його проектом. Тоді Манізер викинув з проекту Бринського українські історичні постаті, а на їхнє місце поставив свої «совєтські». Зрозуміло, що безправний втікач не зміг заперечити Манізеру». Пам’ятник було відкрито в Харкові у 1934 році.
У 1918 році голова Полтавського губернського земства Михайло Токаревський проводив українізацію губернії, створював народні будинки — осередки політичного, громадського і культурного життя на місцях, піклувався про створення Миргородського художньо-промислового інституту. Михайло Гаврилко приваблював Токаревського ідеєю встановлення пам’ятників Шевченкові на Полтавщині. Полтавська спілка споживчих товариств (ПССТ) також підтримала ідею увінчати пам’ять Шевченка на теренах губернії. В селах стали з’являтися пам’ятники — більше символи, присвячені Шевченкові. Дмитро Соловей згадує: «У 1918 році їхав велосипедом у Шишаки, і кілометрів тридцять від Полтави, в селі Богінщина, на річці Говтва побачив на пагорбі дивну споруду — схожу на хрест — що це таке? Спитав у місцевих — відповіли — пам’ятник Шевченкові… Вдивляюсь і дійсно — розрізняю, що на високому дерев’яному стовпі поєднано дві літери Т і Ш…» До реалізації цієї думки дійшли у 1920 році, коли ПССТ запросили Гаврилка зробити бюст Шевченка і виготовити форму для масового виробництва залізобетонних погрудь. Навесні 1920 року Михайло Гаврилко створив свою останню роботу — бюст Шевченка для Полтавського театру. В жовтні 1920 року Гаврилка було заарештовано і розстріляно більшовицькою владою.
На початок 20-х років припадає «ломка» суспільного життя, нове переписування історії. Втілюється в життя ленінський план монументальної пропаганди. Тараса Шевченка роблять майже марксистом, «провідником епохи пролетаріату», «українським буревісником». Полтавська влада захотіла мати пам’ятник «нашому революціонеру». Автором був вибраний Іван Кавалерідзе. Іван Петрович родом з Роменського повіту Полтавської губернії, народився 14(26) квітня 1887 року. Рід його вивезений у середині 19-го століття генералом Ладанським, що воював проти Шаміля. У той час в Україні було багато грузинських поселень. Іван Кавалерідзе з гумором писав: «Коли я з’явився на світ — родину українського селянина привітали інші українські селяни на прізвище Орбеліані, Цикарідзе…» Іван Кавалерідзе навчався у Київському художньому училищі, у Петербурзькій академії мистецтв, удосконалював художню майстерність у Парижі. В той час він був автором скульптурного портрета Федору Шаляпіну (1909), пам’ятника княгині Ользі у Києві (1911), Тарасові Шевченку в Ромнах (1919).
У 1924 році Кавалерідзе очолив у Харкові майстерню, створену із обдарованих безпритульних дітей. Замовлення на будівництво пам’ятника в Полтаві було першим на майстерню. Полтавська влада замовила: висота повинна бути 9—10 метрів, матеріал — бетон, девіз: «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Пам’ятник повинен був бути споруджений до 8-ї річниці Жовтневої революції, тобто до жовтня 1925 року.
За зразок було взято монумент, створений скульптором у Ромнах. 21 лютого 1921 року в урочистій обстановці було закладено пам’ятник Шевченку в Полтаві. І народилась могутня брила українського духу, в який корінням вріс Шевченко, — не революціонер, а, швидше, філософ, мислитель, совість свого народу.
Ярослав Курдидик, український поет, так пише про пам’ятник Тарасу Шевченкові у Полтаві: «Викутий у мовчазному, незнищенному й суворому граніті: кожну рису вирізьбили роки чутливими сталевими долотами, кожну зморшку вичеканили глибокі, як історія, думки, а кожний злам, кожний вигин — наповнила гордовита задума.
Рівно, достойно і рельєфно ти ввійшов у спокійну прохолоду каменю: козацьке чоло, ледь похилене, в натузі й сназі передумає кожну подробицю любові до великого минулого і майбутнього, кожну деталь життя, щоб повік ворогам не скоритись! Совісте України! Між блоками, на які ти обперся так владно, час відлунює не лише титанічність твоєї мужньої постаті — там вискандовує граніт нашу велич, у легенди заплетену, й творить профіль історії й волі, яку ти нам надихнув і увічнив».
Як і було домовлено, пам’ятник завершили в березні 1925 року, але в цей час полтавська влада змінила своє ставлення до скульптури. Модні на початку 20-х років архітектурні стилі конструктивізм, кубізм почали поступово відходити на задній план. У середині 20-х років панує соціалістичний реалізм — як в літературі, так і в мистецтві. Відкриття пам’ятника відкладалося. Підштовхнуло владу те, що у 1925 році Іван Кавалерідзе зробив точну його копію в місті Сумах, яка була схвалена владою і відкрита.
Відкриття пам’ятника Тарасу Шевченкові в Полтаві відбулося 12 березня 1926 року. З цієї нагоди пройшов мітинг. Коли спало покривало, полинула мелодія композитора Гордія Гладкого і кількатисячний хор заспівав «Заповіт». Погляду глядачів відкрилася сувора могутність гранованих об’ємів, трактованих у кубістичній манері. З асиметричного нагромадження зламів і стиків площин п’єдесталу ніби виростає постать поета, увінчуючи собою зрізану піраміду постаменту з викарбованими словами: «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Суворий лаконізм, узагальнені форми створюють відчуття могутності, непорушного зв’язку Кобзаря з рідною землею.
Під час Другої світової війни пам’ятник Тарасові Шевченку чудом залишився не зруйнованим. Ярослав Курдидик, який у 1942 році знаходився в Полтаві, згадує: «Я повертався з Полтавського музею… коли зирк: недалеко від пам’ятника зупинилось військове авто, а з нього вийшли німецькі вояки і пішли в напрямку пам’ятника, почали його оглядати і вилазити на нього...
— Що ви хочете робити з цим пам’ятником? — запитую, звертаючись до молодого лейтенанта.
— Я маю наказ розсадити оцього проклятого Леніна.
— Так це ж не Ленін, — пояснюю старшині, — а великий український поет Шевченко.
— Який там український поет Шевченко? Голова у нього лиса, вуса… Я вже не один пам’ятник Леніну перевернув! — підвищив чванькувато голос молодик.
— Але ж ви не дивіться тільки на лису голову! Гляньте на довжелезні вуса. У Леніна вони короткі, підстрижені, а в Шевченка — довгі.
— Е, що там довгі вуса, — відповідає молодий офіцер. — Не стриг їх довгий час цей більшовицький голомозник, от і виросли, — намагався перейти на веселий і кепкуватий тон».
І тільки після втручання німецького головного командування клопотання Курдидика про збереження пам’ятника було задоволене.
Вдруге доля пам’ятника була під загрозою вже після війни у 1947 році. В цей час до Полтави завітав перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. Під час знайомства з Полтавою він звернув увагу на пошкоджений монумент Шевченкові. Колишній головний архітектор Полтави Лев Вайнгорт згадував: «…Хрущов просить мене пояснити, в якому архітектурному стилі споруджений пам’ятник. Відповідаю — в стилі конструктивізму, із залізобетону… Микита Сергійович зауважує, що це є стиль футуризм. Звертає увагу на пошкодження і потім говорить: «Цей пам’ятник незрозумілий народу, його не слід реставрувати, а залишити як пам’ять фашистського вандалізму… Батько українського народу заслужив на те, щоб у Полтаві стояв новий пам’ятник із бронзи, такий, як у Києві». Хрущов доручив Вайнгорту підібрати краще місце для монумента Тарасові Шевченку. «До нового пам’ятника справа не дійшла, — пише далі Вайнгорт, — але місцеве начальство довгий час не дозволяло провести його реконструкцію. Майже десять років після візиту Хрущова пам’ятник стояв порушений: верхня частина була розбита. Замість руки виглядала арматура, пошкоджена була і голова монумента».
У 60-х роках в СРСР розгорнулася боротьба з «формалізмом у мистецтві». Нависла загроза і над пам’ятником Шевченку у Полтаві, який піддавався різкій критиці з боку партійної номенклатури. Пам’ятник Шевченку у Сумах демонтували. Монумент у Полтаві потребував термінового ремонту, кошти на це, з огляду на розгорнуту кампанію, не виділялись. Щоб зберегти пам’ятник, 90-річний Іван Кавалерідзе запропонував замінити бетонну скульптуру на бронзову, навіть виділив зі своїх коштів сто тисяч карбованців. Але пам’ятник відстояли, частину грошей внесли на реставрацію — «одягнули Кобзаря у кварцовий розчин», решту повернули скульптору.
У 1978 році в останньому інтерв’ю на питання, які свої твори вважає одкровенням, Кавалерідзе назвав пам’ятники княгині Ользі в Києві та Шевченкові в Полтаві.
Остання реставрація пам’ятника була здійснена у 2008 році.
Полтава, площа Конституції, будинок Краєзнавчого музею, а напроти нього пам’ятник Тарасу Шевченку — творіння Івана Кавалерідзе. І споруда музею, і монумент Кобзареві в своєму органічному поєднанні створюють гармонію краси, національного духу і затишку цього куточка прадавнього міста.

Логін:
Пароль:
запам'ятати