Більшість людей вважають, що ніколи не стануть жертвами шахрайства. Безумовно, це помилка, якою вони, шахраї, успішно користуються. Ще одна розповсюджена помилка — думати, що підлі зловмисники живуть виключно у великих містах і дурять інших лише за допомогою Інтернету. Шахраїв достатньо і в маленьких містечках та селах. А для того, щоб видурити в людей гроші, їм не потрібно придумувати якісь хитромудрі схеми. Достатньо переконливо брехати і багато обіцяти. Про одну із таких історій піде мова в цій статті.
До редакції звернувся житель Полтави Микола Камуз. Як виявилося, чоловік частенько буває в селі Дрижина Гребля і читає нашу газету. І одна з публікацій в «ЕХО» примусила Миколу Дмитровича і самому стати дописувачем.
Друкуємо його листа в скороченому вигляді:
— Дуже своєчасним і повчальним був ваш матеріал у номері 46-му тижневика «ЕХО» від 12 листопада під назвою «Шахрайство в умовах коронавірусу». Прочитавши, я вирішив поділися з людьми власним печальним досвідом. Можливо, це буде комусь корисно. Адже в подібну ситуацію може потрапити кожна людина. А для кобелячан та мешканців навколишніх сіл моя історія буде особливо актуальною. Тому що шахрай, який обдурив мою дружину, живе поряд із ними. Конкретніше — у Дрижиній Греблі.
Кілька років тому в Полтаві на ринку, що розташований на тамтешньому залізничному вокзалі, моя дружина познайомилася із молодим чоловіком на ім’я Сергій. У ході розмови молодик представився охоронцем полтавського міського голови Олександра Мамая. А потім пообіцяв, що, використовуючи наближеність до високопоставленого чиновника, за допомогою можливостей свого шефа, зможе вирішити цілий ряд проблем, які виникли в жінки. Звичайно ж, робитиме він це за певну винагороду. За свої послуги Сергій попросив зовсім небагато, сума не була якоюсь «космічною». Тим більше, що молодик пояснив потребу в грошах нагальною потребою. Нібито, синові на термінову операцію на коліні не вистачає півтори тисячі гривень. А потім гроші знадобилися ще на навчання дружині, на те, щоб відкупитися від поліцейських, на придбання хати в селі… І ще, ще, ще.
Зрештою, моя бабуся, а жінці вже, слава Богу, майже сімдесят, віддала Сергієві за два роки небагато-немало, а п’ятдесят тисяч гривень. Звичайно ж, усі її проблеми так і залишилися з нею. А ось 50 тисяч вона позбавилася.
Врешті, терпець увірвався, і моя Людмила почала вимагати повернення грошей. І тут почалася нова епопея. Сергій написав кілька боргових розписок. І продовжував брехати та обіцяти. Чого ми вже тільки не почули, яких версій чолов’яга не висував. Але грошей не віддав.
Навіщо я про це написав? Ну, по-перше, Сергій (від редакції: нам назвали і прізвище чоловіка, і навіть його рік народження, але ми не маємо права його оприлюднювати) живе тут, думаю, що багато читачів «ЕХО» його знають. Він змінює місце проживання. Зараз осів у Дрижиній Греблі, раніше, нібито, мешкав у Жуках. І немає гарантії того, що жертвами його обману не стануть інші селяни. Тому я хочу попередити людей, що шахраї живуть поряд із ними. Нехай люди будуть обачними і не надто легковірними.
По-друге, таки ще маємо ми надію, що Сергій схаменеться. Можливо, прочитає цю статтю, можливо, на нього подіють докори односельців. Не можна ж постійно «у сірка очей позичати», ховатися і брехати. Краще ж таки віддати борги і ходити по вулицях із високо піднятою головою.
Отакий лист. Ми звернулися до працівників Кобеляцького відділу поліції за коментарем. Нам пояснили, що поліція без офіційного звернення постраждалої сторони не зможе втрутитися в ситуацію. Окрім того, поліцейським важно зробити висновки без ознайомлення із усіма деталями ситуації.
Сам Микола Камуз визнає, що заяви в поліцію ні він, ні його дружина ще не писали. Але планують це зробити.
Заради загального розвитку наших читачів ми віришіли надрукувати кілька із десятків розповідей та обіцянок Сергія, який не віддає грошей:
- Договорився позичити гроші у фермера з Жуків. Але той давав лише під заставу Сергієвої землі. Потім щось пішло не так. А потім фермер із коханкою поїхав на Мальдіви і все закінчилося.
- Мама Сергія Оля заробила в Польщі на огірках грошей. Вислала на картку 35 тисяч. Але виявилося, що хтось зняв із картки Сергія 28 тисяч. І тепер Сергій їде в Дніпро в банк із кобеляцькими поліцейськими, щоб розібратися…
- Подзвонила сестра Сергія Лєна. Вона теж була в Польщі і заробила там грошей. Але не забрала. Зараз збирається їхати забирати. Але, щоб доїхати до Польщі, потрібно 4 тисячі гривень. Дайте, бабусю! За грошима сестра Лєна примчала із Зінькова, де живе, у Полтаву. Клятвенно пообіцяла, що через п’ять днів віддасть….
- Минуло кілька днів. Подзвонила Лєна зі Львова. Каже: «Стою на кордоні, холодна, голодна. Не пускають, бо не вистачає півтори тисячі. Вишліть». Вислали…
- Появилась Лєна. Але подзвонила вже не зі Львова, а з кордону біля Харкова. Там її не пропускає митниця, тому що везе дуже багато грошей. Сергій помчав її виручати. Забрав сестру і вони поїхали в Зіньков. Потім поїхали на могилки в Красноград. Після цього приїхали «на гробики» в Жуки. На півдорозі мали заїхати до нас і віддати борг. Але Сергій, чомусь, поїхав у Кременчук, щоб передати «Новою поштою» дружині Тетяні, яка працює в Чехії, якісь папери. По дорозі потрапив у ДТП. У Жуки приїхала поліція з його паспортом. Машину забрали, а його посадили в тюрму. Вияснилося, що він погано бачить і когось збив. Щоб залагодити справу, потрібно 43 тисячі гривень. Сестра Лєна помчала виручати Сергія і віддала усі зароблені в Польщі гроші. Розповіла по телефону, як нещасний Сергій виглядає із тюремного віконця. Але Лєниних грошей для викупу брата не вистачило. Дайте ще чотири тисячі!...
- Сергій, щоб віддати борг, поїхав на заробітки в Угорщину. Там на заводі працює ще й мама його дружини. Але Сергій не знає, як переслати гроші на картку із Угорщини, тому що там «не руські букви».
У принципі, із «відмазок», якими Сергій два роки «годував» своїх кредиторів, можна створити ціле оповідання. Навіщо ми їх опублікували?
Для того, аби ви знали, що вразі, коли чули або зараз чуєте щось подібне від боржника, то грошей вам добровільно не віддадуть.
