Беручи участь у Всеукраїнській краєзнавча акції учнівської молоді«Українська революція: 100 років надії і боротьби» та вивчаючи невідомі сторінки історії рідного краю, наш пошуковий загін «Магніт» районної станції юних туристів зацікавило питання «Якою ж була боротьба за українську ідею на території Кобеляччини століття тому?». Працюючи в районних архіві та бібліотеці, вивчаючи матеріали районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих, ми з’ясували що саме 100 років тому в нашому краї влітку 1920 року розпочалося одне з найбільших селянських повстань на Полтавщині.
Непосильний продовольчий податок, насильна мобілізація до війська, жорстке поводження чекістських загонів (так званий «червоний терор») спричинили супротив селянства щойно встановленому більшовицькому режиму. Невдоволення та протистояння виросло у збройне повстання. Очолив селянський виступ Андрій Іванович Левченко, який народився у 1895 році на хуторі Перепелиця Кишеньківської волості у звичайній селянській хліборобській родині. Як кадровий військовий він брав участь у Першій світовій війні, у повстанні Січових стрільців, воював у війську Української Народної Республіки.
Загальне повстання у Кобеляцькому повіті Левченко розпочав 24 травня 1920 року. Воно охопило практично всю Кобеляччину і поширилося на сусідні повіти. Радянську владу тут було фактично ліквідовано. Його загін швидко зростав за рахунок селянської молоді, яка не бажала брати участь у братовбивчій громадянській війні на боці більшовиків, та дрібних повстанських загонів, що вливалися до війська Левченка.
Ми не будемо детально поденно описувати діяльність повстанців на чолі з отаманом Левченком. Кого зацікавить поглиблений опис бойових дій, маршрутів руху, взаємовідносин із іншими повстанцями, може детально прочитати про це у працях відомого історика Полтавщини Віктора Ревегука, що знаходяться у районній бібліотеці. Нас зацікавили деякі моменти, якими хотілося б поділитися у цій статті.
Левченко був єдиним отаманом у Кобеляцькому повіті, який підтримував зв’язок і координував свої дії зі Штабом Головного отамана С. Петлюри. Відбірний загін під його командуванням у кількості 600 чоловік піхоти та 150 кінноти в жовтні 1920 року пішов на допомогу армії УНР. Його повстанці пройшли через Малу Перещепину — Решетилівку — Опішне — Білоцерківку, і досягли Переяславщини. На початку листопада вони форсували Дніпро, але зазнали поразки на Київщині від переважаючих ворожих сил. Цей рейд свідчить про прагнення кобелячан вкласти і свою частку у загальну справу боротьби із загальним ворогом. Якщо майже всі отамани Кобеляччини захищали лише свої села та волості від загонів чекістів, які вирушали в сільську місцевість за зерном та щоб мобілізувати чоловіків на фронт, то загін Левченка здійснював масштабні та зорганізовані військові операції не лише в Кобеляцькому повіті а й за межами Полтавщини.
Ще один безсумнівний факт це те, що в загоні Левченка ніколи не бракувало людського ресурсу. Звичайно, дії нової влади, особливо введення продовольчої розкладки, підштовхнули селянство до спротиву. Спочатку продрозкладка поширювалася на хліб і фуражне зерно, але невдовзі охопила майже всі сільськогосподарські продукти, буквально всі види сировини тваринного і рослинного походження: прядиво, щетина, кінське та коров'яче волосся, копита, роги. Податок із селян стягувався з неймовірною жорстокістю воєнно-комуністичними методами: російськими продовольчими дружинами (у Кобеляках була розміщена 7-ма Володимирська дивізія), збройними загонами чекістів, продовольчою міліцією. Експерименти влади, що зводилися до відвертого пограбування селянства, а також посуха 1921 року, призвели до масового голоду на півдні України. Згідно офіційних радянських даних, в Кобеляцькому повіті голодувало близько 100 тисяч селян. Доведені до відчаю селяни бралися за зброю, поповнюючи ряди повстанців. Селянин мусив із зброєю в руках виступити проти насильного позбавлення плодів його праці. Такий селянин ішов до мудрого та досвідченого командира, звістки про якого швидко поширювалися.
У різні періоди кількість повстанців у загоні Левченка сягала від 200 до 1000 чоловік. Навіть після повернення з рейдів, де багато повстанців гинуло у боях, у рідних місцях отаману потрібно було лише декілька днів, щоб зібрати знову бажаючих стати до лав повстанців. Різні люди, як за політичними переконаннями, так і за майновим чи соціальним становищем, брали участь у протибільшовицькій боротьбі. Їх усіх об’єднувала одна спільна мета – боротьба за волю України. Повстанців Андрій Іванович називав козаками, а вони його — «батьком Левченком». Швидкому створенню загонів та поповненню їх бійцями сприяли також давні козацькі традиції, велика здатність до самоорганізації і самоврядування, дух і досвід вільного козацтва. Повстанців Левченка активно підтримувало практично все населення повіту.
Ще один факт, який під час пошукової роботи нас досить сильно засмутив. Це жалюгідний рівень життя населення в ті часи та людські жертви, яких зазнавали ворогуючі сторони та мирне населення. Ось що писав Матвій Бобошко у своєму щоденнику 29 вересня 1921 року: «Посланные в уезд карательные отряды творять ужасы. По ночам видны большие зарева, жгут население. Жизнь ухудшается, дошло до невероятного, деньги упали до смешного; идет зима, а топлива скудно, что будет зимой одному Богу известно». Майже щодня автор щоденника пише про людські жертви. Ось один приклад: 21 лютого 1921 року «В Бреусовской волости убит председатель комнезама, за это там растреляно 10 чел. И кроме этого здесь (в м.Кобеляки-авт.) взяли в арестном доме 6 чел. Невыполнивших продразверску и тоже разстреляли за него; прям ужас! Когда оно окончится». Мирні жителі гинули від військових та грабіжників. М.Бобошко: «Убито 3 семьи евреев, 13 человек, живших в одном доме… Как-то тяжело на душе и тоскливо; междоусобица продолжается, кров льется по-прежнему, но что еще хуже, своя братская».
Людські смерті були постійно і у великих кількостях. А особливо смертність зросла під час голоду.
На тяжкий та злиденний стан селянства у голодну зиму 1922 року вказує В.Я.Ревегук: «Доведені до повного виснаження через недоїдання люди вживали в їжу різноманітні сурогати: жолуді, макуху, лободу; збирали кінський помет, промивали його, відділяючи неперетравлене зерно, варили і їли… Від голоду ширилися епідемічні хвороби… Серед населення спостерігалася масова смертність, оскільки через відсутність палива в Кобеляцькому повіті закрилася більшість лікарень».
Читати таке важко, така інформація пригнічує і через 100 років, а жити в таких умовах це був суцільний жах. Тепер ми розуміємо і усвідомлюємо скільки горя, поневірянь, людських трагедій принесло нашим прадідам обіцяне «світле майбутнє».
Із збільшенням у повіті на початку 1922 року регулярних червоних військ селянське повстання було придушено. Поразки воно зазнало через недостатню консолідацію нації, нещадний червоний терор і тому, що західні держави, зокрема Польща і Франція, на підтримку яких сподівався С.Петлюра, не хотіли бачити Україну незалежною і не допомагали їй у боротьбі за свободу.
Отже, у 20-ті роки минулого століття тисячі наших земляків полягли в боротьбі за свободу рідного краю або стали жертвами терору, Проте збройна боротьба не пропала марно. Вона піднесла національну свідомість українського народу, його прагнення мати власну державу і бути господарем на своїй землі. Незважаючи на поразку повстанського руху, пасивний опір владному режиму тривав і далі. Лише в результаті «розкуркулення», суцільної колективізації і штучно створеного голодомору 1932-1933 років було остаточно «втихомирене» українське село.
На сучасному етапі розвитку Україна продовжує тенденції, що були започатковані під час Української революції 1917-1921 років, які спрямовані на утвердження державно-національних традицій. Зараз, як і сто років тому важливим є не повторити помилок минулого та прорахунків влади через внутрішньополітичні негаразди та чвари під тиском зовнішнього агресора, які звели нанівець усі намагання Української революції 1917-1921 років.
