Написати цю статтю мене примусила ситуація, в котру потрапили нині більшість земляків, так званих пересічних українців. Усі ми зараз ремствуємо з приводу високих тарифів на газ, соціальної несправедливості, бездіяльності, а то й відверто злочинних дій влади. А між тим, нічого нового не відбувається, а все, що переживаємо зараз, має свої причини. От про це й хочу поговорити із земляками.
Почну з історії, із подій кількадесятирічної давнини. Мої дідусь та бабуся у сорокових роках минулого століття проживали в Розсипалівці, зараз — село Лісне.
За кілька років до страшних 40-х мою родину розкуркулили. Забрали в діда майже все, що наживав він каторжною працею. І хто забирав? Не якісь там міфічні москалі, а свої ж, українці.
Настав зловісний 1941 рік. Радянські війська спішно відступали на схід. Увечері із нашої місцевості пішли червоноармійці, а вранці на мотоциклах в’їхали німці. Як мені розповідали, сімнадцять односельців вийшли їх зустрічати з квітами, хлібом та сіллю. Сімнадцять із 148 дворів.
І зажили земляки при окупаційному режимі. Що цікаво, ті, хто керував при «совєтах», досить успішно прилаштувалися і при німцях. Був чоловік головою колгоспу, а став старостою. Для нього не було різниці, кому присягати, кому служити, аби лиш портфеля дали і пайку. А те, що при цьому продав неньку Україну, то байдуже.
Партизанського руху в Кобеляцькому районі, на жаль, не було. Так і жили собі спокійнесенько, ніби й не в окупації, ніби нічого й не змінилося.
Аж ось у 1943 році стався один вельми прикметний випадок. Моя мама була вагітна. Прийшов до неї земляк-поліцай і забрав корову.
А дідусь і каже мамі:
— А піди в Кобеляки до коменданта, розкажи йому про нашу біду. Там теж люди трапляються.
Мама пішла в Кобеляки на прийом до коменданта-фашиста. Той її вислухав, запитав прізвище того, хто забрав корову, і звелів покликати поліцая. Той швиденько прийшов.
Німець вийшов з-за столу, став посеред кімнати і показуючи на маму пальцем каже:
— То що, не бачив, що матка беременна? Ти навіщо в неї корову забрав?
Той мовчить. Тоді німець наказав йому повернути худобину. Того ж вечора поліцай взяв корову на налигача і привів до нас додому.
Далі, 1947 рік. Знову голод. Село Лісне. Рання весна. Йдуть жіночки-селянки повз поле, на якому раніше була посаджена картопля. І побачили, що у відталому ґрунті видніється напівзамерзла, напівгнила картопля. Взяли й назбирали її, їсти ж вдома не було чого. Побачив голова колгоспу. Написав доносу. І що ж ви думаєте, судили жіночок. Вага тієї зібраної картоплі десь із кілограм на всіх становила. Але посадили усіх трьох учасниць «злочину». По року позбавлення волі дали.
Під час засідання суддя запитувала донощика:
— А чи була придатна для їжі та картопля?
А він:
— Якщо добре обробити, то на фураж згодилася б.
У двох засуджених було по двоє діток, у однієї — одна. Усі матері по року «відсиділи» в Божково.
Отака історія, такі шальки терезів. На одній — кілограм мерзлої картоплі, на іншій — долі матерів та їх дітей. Але картопля переважила.
Переносимось у сучасність
Тепер давайте згадаємо більш пізні часи, які ще всі добре пам’ятають. Приходить до влади Горбачов. Дає волю демократам, які швиденько розвалюють СРСР. Україна стає незалежною. Радіймо ж!
Але щось знову пішло не так. На старті ми були однією із п’яти держав з найпотужнішою економікою. Усе було — металургія, машинобудування, будували атомні турбіни, літаки, ракети. Через лічені роки — перетворились і якусь Африку із розбитими дорогами і ще родючим чорноземом. Не будуємо вже нічого, навіть сяку-таку дорогу, і то турки нам роблять.
Все приватизовано, читай розграбовано, розібрано по приватних кишенях. Влада — у тих, хто розібрав. Їх зараз олігархами кличуть.
Вони можуть усе. Кілька років тому «рипнувся» проти них Янукович, так йому швидесенько лапті сплели. Утік неборака в Ростов.
Тим, хто «турнув» законно обрану владу, пообіцяли євро. Дали. Роботу в зоні євро, яку місцеві виконувати вже не хочуть.
А ще при Порошенкові, при якому втратили Крим і величезну частину Донбасу, як «компенсацію» дали війну та «армовір» (від автора: армія, віра, мова).
Обрали Зеленського за те, що пообіцяв Порошенка посадити. 73 відсотки «повелися» на те, що один нібито українець «посадить» іншого нібито українця.
Ніхто нікого не посадив. Війна не закінчилася. Добробут не зріс. Натомість, різко зросли ціни і комунальні тарифи.
Ну, а тепер аналізуємо
До чого я все це веду. На мою думку, напрошуються два висновки.
Перший. Хто ж усе оце робив? Забирав майно в куркулів, тобто трудяг, виводив із хліву останню корову, писав доноси про кілограм картоплі, розвалював одну із найпотужніших у світі економік, поприватизовував народні підприємства, нищить власний народ непосильними тарифами, вигнав молодь на заробітки в чужину? Німці це робили? Москалі? Явреї?
А хто у своїх останнє забирав, окупантів хлібом-сіллю зустрічав і дуже зараз хоче, щоб когось посадили, а ще краще — розстріляли? Німці, москалі, явреї? Та ні! Це ж ми, це ж наші українці, земляки! Чи я неправду пишу?
І от дуже мені хочеться, аби земляки, нарешті, припинили шукати причини наших спільних проблем десь ззовні. Так, ніхто нам добра «з-за бугра» не бажає і безкорисливо допомагати не буде. Але більшість отого страшного, що було і відбувається в нашій історії, сотворили ми самі, такі ж, як і ми, українці.
Так, можна довго говорити і ще більше писати про те, що страшні сценарії для України пишуть у Москві, Тель-Авіві чи Вашингтоні. Але ж роблять це на своїй землі таки ж наші однокровні українці. Це вони колись останніх корів забирали, а зараз нелюдські тарифи установлюють. А якби сказали чужинцям наші «голови колгоспів»:
— Не розкуркулюватиму.
— Не забиратиму.
— Тарифи не підніматиму.
І цілком можливо, що все оте страшне припиниться тоді, коли ми перестанемо виводити із хліва земляка останню корову, писати доноси за кілограм зерна чи картоплі, бажати іншим українцям, щоб їх, нарешті, посадили, розстріляли, ну, по меншій мірі, розкуркулили.
І почнемо, нарешті, дивитися і думати перед тим, як комусь давати в руки владного портфеля.
А то вибираємо, в основному, таких, яким все одно, чи поліцаєм бути, чи головою колгоспу.
