Днями вели дискусію з Анатолієм Шкарбаном, лікарем за фахом, нині директором Ліщинівського будинку-інтернату. Говорили про вакцинацію від коронавірусу. Анатолій Миколайович прочитав одну з редакційних, у якій мова йшла про майбутній гучний провал кампанії з вакцинації українців. І висловив побажання оприлюднити на сторінках тижневика і свою точку зору на згадану проблему. Окрім того, дорікнув автору за пропаганду відмови від вакцинації. Звичайно, це було зроблено абсолютно тактовно і аргументовано. Ми домовилися про те, що стаття Анатолія Шкарбана буде опублікована. Що й зроблено в номері, який ви зараз читаєте.
Якщо ж повернутися до тієї першої статті на тему вакцинації під назвою «Вакцинуйся, не вакцинуйся, а платити доведеться», то зважаючи на критику дипломованого медика, потрібно визнати, що в ній було більше емоційного, аніж раціонального. Раціо, тобто розум, безапеляційно говорить, що вакцинуватися потрібно. І не лише від коронавірусу, який з’явився в людській популяції в 2019 році, а й від низки інших небезпечних хвороб, у тому числі і від грипу. А відмова від щеплення в більшості випадків не підкріплена жодними розумними доказами чи судженнями. Але ж… Але вакцинація в Україні просто приречена на провал.
Лякали, лякали та й долякалися
Уже вкотре повторю, що в усій цій всесвітній історії, точніше істерії навколо ковіду та вакцинації, мене особисто найбільше обурює безталанність у підходах влади до вирішення справжніх і надуманих проблем. Нагадаю, що українська влада із самого початку вибрала один-єдиний метод комунікації із суспільством. Метод залякування. Із кожного «розмовляючого ящика» ледве не щохвилини до людей доносили страшну і в основному не підтверджену фактами інформацію та одночасно вводилися абсолютно дурнуваті, де в чому злочинні, заборони та обмеження. Поливання нібито дезінфекційними засобами лавочок у пустих парках, заборона гуляти і займатися фізкультурою, запровадження абсолютно неадекватних штрафів за появу на вулиці без маски. Тобто абсолютна дезінформація та неадекватні дії. Що, зрештою, був навіть змушений публічно визнати наш головний санітарний лікар Ляшко.
А потім через кілька місяців залякування в Україну дійсно прийшов у всій своїй «красі» отой коронавірус. І ним перехворіли сотні тисяч за офіційною і мільйони за неофіційною статистикою. І більшість із них зіткнулися лише з короткочасною втратою нюху та смаку. А в цей час продовжувалася пропаганда в стилі «мивсєумрьом». Одночасно в ЗМІ потрапляли факти порушення суворого-пресуворого маскового режиму самими пропагандистами. І в результаті, був отриманий ефект, описаний у байці Езопа. Пам’ятаєте історію про хлопчика, котрий заради розваги гукав односельців на допомогу криком «Вовки! Вовки!». Йому повірили раз, повірили двічі… А потім, коли вовки дійсно з’явилися, на заклики хлопчика вже ніхто не реагував.
І от зараз українці не реагують на цілком адекватні заклики щодо необхідності вакцинуватися. Тим більше, що представники влади продовжують «плутатися в свідченнях». То до нас «пфайзерівська» вакцина прибуде, то китайська. А прибула індійська. То одну дату початку вакцинації називають, то іншу.
Майже за Маркесом
У 1967 році легендарний колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес написав свій культовий роман «Сто років самотності». Одна з головних тем — самотність усіх і кожного зокрема із сім’ї Буендіа. А її причина — віддаленість від інших людей.
Перефразовуючи Маркеса, можна стверджувати, що нас очікує сто років вакцинації. Рахуємо разом. Станом на 1 січня 2021 року, згідно з даними Служби статистики, в Україні налічувалось 41 мільйон 418 тисяч 717 постійно проживаючих громадян.
Станом на 8 березня із початку вакцинації від коронавірусу, тобто з 25 лютого, щеплення було зроблено 17947 особам. У середньому це виходить півтори тисячі чоловік за добу. Множимо на 365 днів і виходить 547 із гаком тисяч. Ще одна математична дія, ділення кількості населення на кількість щеплених протягом року при збереженні сьогоднішніх темпів вакцинації, примушує зробити висновок, що всіх українців вакцинують… ну майже за сто років. Точніше — за 75.
Не потрібно бути професором-епідеміологом, щоб зрозуміти, що за такий тривалий проміжок часу українці або вимруть (що сумнівно), або здобудуть колективний імунітет, банально перехворівши коронавірусом. Причому, не один раз.
Ну і навіщо тоді весь цей цирк?
Звичайно, хід вакцинації можна пришвидшити. Недавно довелося почути досить цинічну, але цілком придатну до втілення в життя пропозицію. Звучить вона так — заплатити кожному бажаючому вакцинуватися. По тисячі гривень. Якщо на все населенні «розкинути», то лише 41 мільярд вийде.
Нагадаю, що так званий «ковідний» фонд, затверджений у 2020 році, становив 66 мільярдів. Із них 35 мільярдів швиденько перекинули на дороги. Окрім того, потрібно враховувати, що частина населення і більшість із них, ті, хто на тисячі «від Вовки» не поведуться, після запровадження Європою паспортів вакцинації і заборони на в’їзд нещепленим громадянам підуть на вакцинацію добровільно-примусово.
Ну, а якщо зовсім серйозно, то Зеленському та іншим чиновникам потрібно, якщо вони дійсно вірять у те, що вакцинація врятує, не відеоролики пропагандистські знімати, де їх невідомо чим колять, а прийняти закон про обов’язкову вакцинацію. Це буде по-дорослому. Але ж тоді, у разі чого, і відповісти доведеться. А за ролик хто ж тебе до відповідальності притягне. Бавиться дитина, то нехай і бавиться.
От саме через це, якщо говорити зовсім щиро, мені й не хочеться вакцинуватися. Справа не у вакцині, а в тих людях при владі, котрі, як у романі Маркеса, дуже далекі від інших людей. Ну не люблю я, коли мені брешуть і намагаються залякати.
До речі, пам’ятаєте, чим усе в Маркеса в романі закінчилося?
