Давненько місцеві політики не давали приводів приділяти їм аж надто багато уваги. Ну хіба що невгамовний Олександр Олександрович, який не може не бути в центрі уваги, «підкидає» один інформаційний привід за іншим. То чоловік шкільні автобуси під маршрутні таксі перепрофілювати придумає, то чужим майном, як своїм, розпоряджається. Зрештою, всі вже звикли, що йому можна. «Він же пам’ятник», — як було сказано в культовому радянському фільмі «Джентльмени удачі».
Та й, по великому рахунку, Олександру Олександровичу потрібно віддати належне, як майстерному політику місцевого масштабу. Ще в листопаді минулого року здавалося, що він не знає, як діяти в протистоянні з непокірною депутатською коаліцією. Та минуло лише три місяці, і коаліція розсипалася, як будиночок з піску. І на арені місцевого політичного цирку знову возсіяла зірка єдиного-неповторного кобеляцького міського голови. Молодець, що й казати.
Та в цій редакційній мова не про кобеляцького міського голову. Він якраз нічим і не дивує. Здивували, і здивували дуже неприємно, депутати, як обранці кобеляцького люду. Взяли ці представники народу та й зачинилися від цього самого народу, прийнявши рішення проводити сесію без «чужих». «Відмазку» дуже швидко придумали: карантин у нас, мовляв, за здоров’я людей піклуємося. Ну-ну. Так усі й повірили.
Які істинні причини того, що обранці кобеляцького люду швиденько зачинилися від цього самого люду, зараз сказати важко. Вони ж самі «явку з повинною» не напишуть. І залишається лише здогадуватися, які ж таємні справи вирішують за зачиненими дверима кобеляцькі депутати. І задавати риторичні запитання, чому ніде в радіусі кількасот кілометрів депутати не ховаються від своїх виборців. А кобеляцькі виявилися найбільш «закарантиненими». Дехто в таких випадках вживає інше слово.
Але хотілося б нагадати цим «закарантиненим», що в Законі про місцеве самоврядування в Україні, який нібито і в Кобеляках діє, записано:
«Стаття 4. Основні принципи місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
- народовладдя;
- законності;
- гласності…»
Тобто, ми можемо говорити, що кобеляцькі депутати, точніше, та їх більша частина, яких відтепер годиться називати «закарантиненими», вже порушили один із основних принципів місцевого самоврядування.
Звичайно, вони можуть ще довго користуватися придуманим ними ж карантином для своїх корисливих цілей. А потім взагалі оголосити, що всі сесії в Кобеляках будуть «закритими». Дійсно, а на фіга бидлу знати, що там такі шановані, точніше, «закарантинені», дядьки й тітки «рішають».
Але ж закон політичного бумеранга ніхто не відміняв. І справа навіть не в тому, що можна знайти ключик і на хитру депутатську дупу, а в тому, що їх виборці можуть таки й запам’ятати нарешті, хто і що їм обіцяв, а потім не виконав. І попливуть політичні трупи.
А в кінці нагадаємо виборцям прізвища тих нечисельних депутатів, які від них не ховаються.
Це — Анатолій Таранушич, Ігор Проценко із «Рідного міста», Микола Попик, Віталій Немудрий із «Опозиційної платформи «За життя». Вони голосували проти проведення закритої сесії. «Слуги народу» Василь Кіптілий, Роман Василенко і Тамара Гординська знайшли в собі сили, щоб не голосувати або утриматися. Ще дехто був відсутній.
Усі інші успішно «закарантинені». Ох і здоров’я ж у Олександра Олександровича! Майже на всіх вистачило.
