Минулими черговими довгими вихідними українці відзначали так звані Проводи. Це древнє язичницьке свято дуже шановане в Україні і ще в кількох державах Східної Європи. Конкретніше — в Росії, Білорусії та Болгарії. У іншому світі нічого схожого не відбувається.
Проводи, здається, були завжди. Скільки живу, скільки й пам’ятаю цей обряд. Через тиждень після «Паски» усі йдуть на кладовище, щоб вшанувати померлих родичів. Там поминають, п’ють горілку і багато їдять. А ще — кладуть на могилки чи роздають дітям цукерки й печиво.
Із цим обрядом, із Проводами, офіційна влада протягом століть безуспішно боролася. Причому, боролися не лише комуністи-атеїсти, а й представники православного, але царського режиму. Не знаю, наскільки достовірним є один цікавий факт, про який мені розповідала сусідка, жінка досить поважного віку.
За її словами, за царя під час Проводів місцева влада запрошувала в місто черкесів. Так раніше називали чеченців. А можливо, вони і жили в Кобеляках. Адже й вулиця в містечку була Черкеська.
І от, на Проводи чеченці нагайками лупили любителів випити на кладовищі і проганяли їх звідти. Місцевих правоохоронців до такого дійства дипломатично не залучали. А черкесам відлупцювати іновірців, та ще й за гроші — як попереду танцювати.
Повторюся, що не буду стверджувати, що ця історія є фактом. І розповім кілька історій із сучасного життя, із травня 2021‑го.
Історія перша
Травматологічне відділення лікарні. Зайшов туди «по роботі». Одна із співробітниць запитує:
— На кладовищі були? Багато там народу?
— Дуже багато.
— Погано. У нас у відділенні зараз чотири пацієнти. Це на вечір повезуть. Той п’яний упав, іншого побили.
Історія друга
Розмова із віруючою людиною, яка ходить у церкву, читає релігійну літературу, але має, відверто кажучи, непростий характер. От і каже:
— От сьогодні довелося декому нагрубити.
— Що сталося?
— Та влаштували із кладовища столову. А дехто яйця та паски відрами і сумками виносить.
Історія третя
Розмова із людиною невіруючою. Точніше, такою, що не ходить до церкви і не називає себе православною. Уявіть, залишилися і такі. Цілком нормальні, законослухняні, добрі і щирі люди. Але невіруючі.
І от ця людина, почувши другу історію, розповідає про своє ставлення до Проводів. Каже:
— Я то ходжу в ці дні до могилок рідних. Але чесно зізнаюся, не люблю цього звичаю.
— Чому?
— Там потрібно багато їсти і пити. А потім слухати п’яне варнякання. А я не люблю багато їсти і пити. І варнякання слухати не люблю. От якби можна було випити чаю. Чи компоту. Поговорити про щось цікаве. Чи в бадмінтон зіграти. Ні, у бадмінтон точно не вийде — незручно між могилками скакати.
Сказати, що людина не любила своїх померлих родичів? Так ні ж, любила. І пам’ять про них зберігає.
Історія четверта
Вона збірна. Складена із розповідей кількох дійсно віруючих жінок, яких дуже поважаю. Вони розповідали:
— Взагалі-то померлих потрібно вшановувати молитвою, а не горілкою і ковбасою. Але ми не засуджуємо людей, які йдуть не в церкву молитися, а на могилках горілку п’ють. Бог їм суддя, а ми всіх прощати повинні.
…Дійсно, в бадмінтон грати на кладовищі — якось по блюзнірському виглядає. Та й незручно таки. А бухати, виходить, не блюзнірство. Та й зручніше, чим із ракеткою бігати. Хоча для мертвих і для Бога різниці, по- моєму, ніякої.
