Ось промайнув тиждень, традиційно відведений редакції, у тому числі й автору цієї статті, на відпустку.
За цей час в Україні в цілому і в місцевості, де ми живемо, відбувалися різні події — і хороші, і не дуже. Кобелячани відгуляли день міста, якому вже два роки поспіль відзначають 400 років. З цього приводу навіть жарт народився про те, що перед виборами якийсь засекречений місцевий історик «накопає», що Кобелякам уже п’ятсот років «стукнуло». А там із такими темпами і до тисячоліття з дня заснування недалеко. А що, казав же колись наш видатний земляк Микола Касьян: «Москва і Київ нам до сраки, у нас столиця Кобеляки».
Царичани ж за час «простою» «ЕХО» виграли чемпіонат області з футболу. Новосанжарці свої новини мали.
Збірна України з футболу з горем пополам дочалапала аж до чвертьфіналу Чемпіонату Європи. І там по ній катком пройшлися англійці.
Одним словом — життя тривало.
Та все ж головною новиною і подією не лише останніх днів, а й цілого року, став офіційний старт продажу землі сільськогосподарського призначення.
Вона то, та земля, і до цього досить успішно продавалася за всілякими легальними й нелегальними схемами. Але з 1 липня кожен з нас, українців, може, нікого і нічого не боячись, дати оголошення в «ЕХО» чи в іншу газету приблизно такого змісту: «Куплю (продам) земельний пай».
Хоча ризикну зробити припущення, що нічого в нашому житті радикально не зміниться і після першого липня.
Той, хто думає, що «різко» розбагатіє, продавши свій пай, а то й два-три, швидше за все, буде розчарований. То раніше, перед стартом кампанії з купівлі-продажу, всілякі «експерти» всовували дурням у голову міф про те, що український чорнозем буде коштувати десятки тисяч доларів за гектар. Не буде. У всякому разі, за нашого життя.
Так, десь у Нідерландах чи країнах Бенілюксу за гектар нібито й дають по сотні тисяч «вічнозелених». Але ж там тієї землі — кіт наплакав. Та й гроші там друкують, як і в США. А в Україні… Те, що друкують в Україні, звичайно, можна називати грошима. Але не в порівнянні із доларом чи евро.
Так що буде наша земелька продаватися від сили по пару тисяч доларів.
Знову ж, ризикну припустити, що помиляються ті люди, хто очікує якогось Апокаліпсису після початку продажу землі. Адже в принципі, нічого нового на наших теренах не відбувається. А приклад із американськими індіанцями, які продали землю і опинилися в резерваціях, не зовсім коректний.
В Україні земля була об’єктом купівлі-продажу ще з 18‑го століття. І ніякого Апокаліпсису не фіксували. Щоправда, потрібно уточнити, що України, як держави, у ті часи ще не було. А земля — була. І вона продавалася.
На тій частині України, що була під Австро-Угорщиною, хронологічно класичний ринок землі функціонував у період 1860–1914 роки. Він був у незначних обсягах, але функціонував. Тим більше, там не було чисельних гравців, які могли б продавати землю — українські селяни страждали від малоземелля. Половина селян мала наділ у один морг — це 1,12 гектара.
У Наддніпрянській Україні звичайні жителі цих земель отримали змогу купляти і продавати земельні наділи лише після реформи Петра Столипіна, легендарного міністра Російської імперії. Тобто, аж із 1906 року. До речі, такий парадокс: убили цього реформатора саме в Україні, конкретніше — у Києві.
Зафіксовано, що за п’ять років реформи в Україні було продано три мільйони гектарів земель. Насправді, це небагато. Адже земель сільськогосподарського призначення було близько 40 мільйонів гектарів. Але, з іншого боку, 25 % усіх транзакцій припадало на те, що селянин продавав ділянку, яка його не влаштовувала, і на виручені гроші купував іншу ділянку, щоб краще господарювати.
Отже, невблаганні історичні факти свідчать про те, що «плач Ярославни» противників продажу землі і аргументи типу «землю більше не виробляють» та «індіанці опинилися в резерваціях» не є дуже вагомими. Землю, її вже мільйонами років ніхто не виробляє. А продають і купляють, аж гай гуде.
Чи буде ринок землі в Україні «справедливим»? Звичайно, не буде. Будуть і дурити, і «кидати». І без клаптика землі хтось залишиться, а хтось — швидко розбагатіє. У товарно-грошових відносинах немає місця такому поняттю, як справедливість.
Але життя продовжуватиметься і після запровадження ринку землі. І воно, життя, прекрасне. Потрібно просто навчитися жити. На жаль, у школах цього предмету — «наука жити щасливо», не навчають.
Так що липень настав, відпустка закінчилася, життя продовжується.
Живемо далі. Бажано — щасливо.
