Після публікації в газеті «Ехо» 25 вересня 2021 року статті «Де в Білицькій громаді з’явиться швидкісний Інтернет», до мене, як до депутата Білицької громади, почали телефонувати розгнівані жителі Марківського старостату. Вони розказували про нетрадиційну орієнтацію усіх представників селищної влади, не забуваючи згадувати «лагідними» словами й депутатський корпус. Чого я тільки не вислухав, куди тільки «буйна» уява не водила пориви обурення жителів села Свічкареве.
А основою всього цього послугувала опублікована в газеті інформація, згідно якої в сільський клуб проводиться кабельний Інтернет за 160 тисяч гривень. Звісно, ця сума завищена, але справа в тому, що в Свічкаревому НЕМАЄ клубу. Стоїть посеред села напіврозібрана руїна, лякаючи вночі самотніх перехожих криком сов та чорними отворами вікон приміщення, у якому ще 30 років тому лунали пісні «Ласкового мая» та страждали на білому екрані кінотеатру Зіта і Гіта із сонячної Індії. Залишились тільки будівельні матеріали, які не вдалося демонтувати. Ось до них виконком Білицької селищної ради і вирішив підвести швидкісний та дороговартісний Інтернет.
Будучи депутатом Білицької громади, я вирішив розібратись у цій ситуації. Знаючи Скрильника Миколу вже давно та розуміючи, що з ремонту дитячого садочка чи будівництва церкви, можливо, щось і могло перепасти «великій та голодній» родині керівника, але ж не могла в білицького голови піднятись рука на святе — на Інтернет. Не вірю, не міг наш мудрий голова зекономити на Інтернеті. Я поспілкувався з місцевими жителями, із всюдисущими бабусями, і виявив, що «який хітрий человєк» наш голова. Він, розуміючи всю безперспективність та збитковість сільського господарства, збагрив «погані» землі фермерам — хай ті втішаються. Навіть рідного сина та невістку не пожалів — налигав і їм різного земельного непотребу в розмірі майже 600 га і примусив платити орендну плату в розмірі 350–1100 гривень за гектар. Звичайно, за орендну плату та всілякі податки з жителів Біликів та Бутенок, які зажрались і з Європи не вилазять, відпочиваючи та подорожуючи, не прогодуєш потрібних спеціалістів виконкому — тому й було прийняте рішення робити ставку на туризм та туристичну інфраструктуру. Голова із заступниками, трішки попідглядавши за потугами Опішнянської громади та запросивши спеціалістів із модного центру реформ, розробили Стратегію розвитку громади. Згідно неї — туризм і ще раз туризм. І для цього (лунає барабанний дріб) вирішили відкрити Перше в Україні Посольство Боже — досить потрібну в наш нелегкий час установу. А все, виявляється, досить просто — ще 15 років тому місцевий священик виявив у селі Свічкареве енергетичне поле досить великої потужності. На перетині енергетичних потоків поставили хрест та фундамент під капличку. От до них і буде підведений кабельний Інтернет і створений ІТ-портал, щоб кожен бажаючий міг поспілкуватись із померлими родичами, поскаржитись на чиновників і головне — зв’язатись напряму онлайн із БОГОМ. Туристи ринуть потоком, усі свічкаревські бабусі стануть «білєтьорами», розвинеться готельний бізнес, те, що розвалене, відновиться, а те, що покинуте, — знову оживе. Коротше, «зажівьом» і покажем загниваючому заходу «Кузькіну маму», бо Інтернет — це сила, гроші і любов. Чому любов? Бо тільки любов спасе світ. Тому чекаємо в Білицькій громаді «хороших надоїв після бурного дождя», тобто жирних та грошовитих туристів, для яких і Інтернету не шкода. А коли вони натовпом повалять, то, згідно Перспективного плану, в Свічкаревому побудується злітна смуга, щоб приймати легкомоторні літаки та гелікоптери. Ось так із маленького внеску в 160 тисяч гривень до занедбаних розвалин сільського клубу Білицька громада відродиться, неначе Фенікс із попелу, і запахне білицькими тюльпанами з теплиць переобладнаного «свинарника».
При написанні цієї статті використані виборчі обіцянки чиновників Білицької селищної ради, які отримали архівний напис «цілком таємно», та підслухані «шпійонами» перспективні плани на майбутнє.
