Із перших днів початку російсько-української війни громадяни України виявляють дива героїзму та самопожертви, захищаючи свою батьківщину та допомагаючи її Збройним Силам. Кобеляки — не виняток. У роботу по захисту Вітчизни увімкнулися тисячі волонтерів.
Тисячі жителів кобеляцької та сусідніх громад намагаються по мірі сил і можливостей допомагати армії, теробороні та своїм співгромадянам, які потрапили в скруту в результаті рашистської агресії. Одні несуть і везуть продукти та речі, які необхідні як військовим, так і біженцям, інші готують страви. Люди плетуть маскувальні сітки. Допомагають будувати фортифікаційні споруди, розміщують у своїх домівках тих, хто через варварські обстріли був змушений покинути свою малу батьківщину, збирають кошти на придбання дронів і тепловізорів. Нижче — розповідь про один із таких прикладів.
У кобеляцькій міській лікарні є паліативне відділення. Його ще називають хоспісом. Годі й говорити, що в таке відділення потрапляють люди, котрі щодня потребують медичної допомоги та соціальної опіки. Але, як виявляється, хворі з хоспісу теж намагаються допомагати державі та армії в ці скрутні, страшні та, водночас, героїчні часи.
Оксана Старушко народилася та живе в Кобеляках. Волею долі сталося так, що жінка тяжко захворіла. Вона є інвалідом першої групи.
До початку війни Оксана жила вдома, але після того, як тяжко перенесла ковід, потрапила до паліативного відділення міської лікарні. Жінка зараз майже не встає із ліжка. Але сподівається на одужання та на скору перемогу України. А для того, щоб наблизити цей момент, вирішила зайнятися волонтерською діяльністю.
Оксана Старушко в’яже теплі носки для українських солдатів. А ще — робить для них із ниток ляльки-обереги. Більше того, вона навіть організувала через Вайбер цілу волонтерську групу.
Розповідає Оксана Старушко:
— Плетінням я захоплююся давно. А з 2017 року почала плести для бійців Збройних Сил України. Побачила в Інтернеті, як інші жінки виготовляють для солдатів обереги, і вирішила й сама цим зайнятися. Адже плести я можу. То чому б і ні. Свої поробки передавала хлопцям через волонтерів. А тільки-но почалося вторгнення загарбників на українську землю, продовжила роботу із новими силами. Я у Вайбері знайшла волонтерську групу. Зокрема звернула увагу, що на дискотеку «Фабрика» люди нанесли величезну кількість одягу для переселенців. І запитала, чи є там речі, які можна розпустити на нитки. Мені одразу і ниток нанесли купу, і речей. Я сама й не справлюся із такою кількістю. Звернулася через Інтернет до інших жінок, які можуть таке ж робити. От і плетемо, теплі носки в’яжемо.
За пару тижнів одна лише Оксана Старушко зв’язала більше сорока пар теплих носків. Їх у неї забирає і передає солдатам та переселенцям волонтер Юрій Дейнека.
Ми зустрілися з Оксаною Старушко в понеділок, 21 березня, і паліативному відділенні. Спочатку жінка навідріз відмовилася говорити. Сказала:
— А що я такого героїчного роблю? Плету собі, та й годі. Хоча мені дуже приємно, що хлопцям на фронті мої обереги подобаються. Бачила фото, вони їх на руках носять, чіпляють на бронежилети і рюкзаки.
Під час розмови Оксана Старушко, звично для українців, скаржилася на малу пенсію, на те, що влада «забуває» про людей, які потребують медичної допомоги.
А коли ми вже прощалися, зітхнула і висловила своє побажання:
— Швидше б ця війна закінчилася. Я б додому потрапила, а хлопці з фронту нехай би на рибалку ходили.
Звичайна українка. Звично бурчить на владу, хоче миру. І, водночас, навіть із хоспісу намагається, чим може, допомогти воїнам-захисникам, не впадає у відчай і вірить у перемогу України.
Звичайна українка. Таких — мільйони. Мільйони звичайних українців через проблеми, через біль і страждання бурчать, ремствують, плачуть і... І спільно борються за свободу і перемогу.
Таку націю не здолати.
