І хоча на українській землі ще точаться запеклі бої, і хоча рашистські літаки та ракети ще нівечать наші міста й села, напевне, уже настав час подумати про те, що буде після Перемоги.
Ця, сподіваюся, остання, російсько-українська війна рано чи пізно закінчиться. Хотілося б, аби пошвидше. Але коли настане цей довгоочікуваний День Української Перемоги, достеменно не може сказати жодна людина в світі.
Ця війна, як і будь-яке дійсно серйозне і страшне випробування, максимально виявила все хороше і погане, що є в кожному із нас, що є в нації в цілому.
Так, давайте не будемо лукавити, є й погане. І його багато. Адже не буває ідеальних людей і, як наслідок, ідеальних націй.
Та все ж, ця війна чітко показала, що в кожному, ну, нехай не в кожному, а в більшості із нас, українців, саме позитивних рис більше.
Такого прояву праведного гніву, згуртованості і справжнього, а не політичного, патріотизму наша земля не знала дуже давно. Можливо, ніколи.
Такому милосердю, самопожертві, готовності допомогти і ближньому, і дальньому, здатності забути про якісь дрібні образи, чвари і об’єднатися в ім’я Перемоги ще довго будуть заздрити народи усього світу.
І це добре. Це прекрасно. Це головна умова того, чому ми переможемо. Але…
Але, що буде із нами після Перемоги? Ось у чому питання. Чи зможемо ми й надалі бути такими дружними, згуртованими, милосердними і жорсткими одночасно.
Адже війна, вона, як відомо, позбавляє більшості бажань і спокус. Під час війни головне — вижити і перемогти ворога.
А ось потім… Потім повернуться дрібні бажання і ще дрібніші спокуси. А якщо Україні ще дадуть обіцяні гроші на відбудову…
І тому, думаючи і очікуючи на Перемогу, усі ми повинні не забувати, якими були під час війни. І розуміти, що, знову ж, головною умовою того, аби це жахіття не повторилася, є не лише розгром рашистської армії і відхід у небуття їх недолугого недофюрера. І перше, і друге є лише питанням часу. Причому, не такого вже й довгого часового проміжку.
Головне — зберегти оте відчуття небувалого єднання, безкорисливості і милосердя.
А якщо зуміємо, якщо збережемо, то віковічна мрія «Нехай хоч діти поживуть» стане завтрашньою реальністю. Причому, «поживуть» не десь там у Англії, Франції чи Бенілюксі, а тут, на рідній українській землі.
