«Музика — моя радість і біль»

Творчість народного артиста СРСР Івана Козловського золотими літерами вписана в історію світового пісенного мистецтва. Його неповторної краси голос, артистична привабливість настільки яскраві й витончені, що і сьогодні не залишають байдужими до себе як простих слухачів, так і найвідоміших музикознавців світового мистецтва. І хоч де бував уславлений тенор, він завжди пам’ятав про свої корені, свої витоки, свою Полтавщину. Український письменник Віктор Шкловський так сказав про співака: «Голос Козловського — це голос ангела, що тужить за Полтавою».
Народився видатний співак 24 березня 1900 року в селі Мар’янівці Полтавської губернії (нині Київська область). У цьому мальовничому полтавському селі, розташованому на березі річки Протока, маленький Іван подовгу заслуховувався співом, який тоді звучав майже в кожній оселі, наповнюючи своє серце невичерпною любов’ю до народної пісні. Дослідники життя і творчості українського співака вважають, що рід Козловських переплітався з родом гетьмана Конашевича. В роду Козловських по батькової лінії голосистими були всі, а мама, з польського роду Косинських, надзвичайно глибоко знала народні звичаї, прикмети, таємниці обрядів. Мати майбутнього артиста хотіла, щоб він пішов стопами батька-священика. І вже у сім з половиною років він стає учнем духовної школи при Михайлівському Золотоверхому монастирі, де навчався і його старший брат Федір. «Жили ми в Михайлівському монастирі, там і харчувалися, — згадував Іван Семенович. — Співали у Софійському соборі…».
У десятирічному віці щасливий випадок подарував Івасику зустріч з композитором Миколою Лисенком, сталося це в Києві неподалік Китаєвої пустині. Почувши спів хлопчика, композитор сказав: «Вчися, хлопче, шануйся і дай тобі, Боже, співати довгі літа людям на радість!»
Участь у церковному хорі співак вважав своєю найвищою вокальною школою. Саме там талановитого хлопця помітила відомий на той час педагог — вокаліст Олена Муравйова, яка і залучила його в подальшому до занять з вокалу. Відомий український актор, театральний діяч Панас Саксаганський згадував, що коли він почув голос Козловського на клиросі Успенського собору в Київській лаврі і дізнався, що він планує стати послушником, сказав йому: «Слухай, хлопче, йди до нашого Товариства, там буде твоя дорога!». Так з’явився Козловський в хорі Товариства драматичних артистів під орудою корифея українського театру Івана Мар’яненка, яке було організоване у 1916 році. Воно складалося переважно з молоді. Із старшого покоління сюди увійшли Марія Заньковецька, Панас Саксаганський та Любов Линицька.
У подальшому Іван Козловський не забув свого першого вчителя, завдяки якому він опинився в театрі. У 30-х роках на гастролях Великого театру в Київській опері після другого акту в «Лоенгріні» Козловський вийшов на сцену і звернувся до глядачів: «Шановні присутні! Я щиро вітаю тут мого першого вчителя театрального мистецтва Панаса Карповича Саксаганського» і зробив жест в сторону директорської ложі. З неї під гучні аплодисменти піднявся сивоголовий Саксаганський. На другій виставі («Риголетто») проспівав пісню Герцога «Серце красавицы…», після овацій слухачів дав знак диригентові і повторив пісню... українською мовою.
У 1918 році український хормейстер Олександр Кошиц запросив співака до свого хору і рекомендував на навчання до Музично-драматичного інституту імені М.Лисенка. Доля розпорядилася так, що на Різдво 1918 року студент Іван Козловський співав у Софійському соборі в Києві, де вперше побачив Симона Петлюру — видатного діяча українського визвольного руху. Той прийшов у військовому френчі поставити свічки і вразив присутніх своєю скромністю.
У місто над Ворсклою доля закинула Івана Козловського взимку 1919 року. Тут він служив у інженерних військах полтавського гарнізону, навчався в музичному училищі, брав участь у спектаклях Першої української народної радянської трупи Першого радянського театру імені М.Гоголя. Вперше на оперній сцені Полтавського театру виступив у 1919 році, виконавши партію Петра в опері Миколи Лисенка «Наталка Полтавка». У Полтаві 1922 року він заспівав першу велику партію — Фауста. Як розповідав концертмейстер Козловського Ісаак Батшев, тут співак вивчив майже весь свій майбутній репертуар оперного співака, більшість романсів та українських народних пісень. «Я приїздив до театру на своєму коні, прив’язував його і йшов на сцену, — згадує Іван Семенович. — Звичайно, мене хвилювала та партія, яку я мав виконати, та не менше хвилювало тоді й те, який буде мати вигляд мій кінь, верхи на якому я проскакаю Полтавою. Хай проститься мені це юнацьке позування. Тим більше, що моя поява на коні заспокоювала глядачів, які поспішали до театру: вони не запізняться, адже Фауст ще скаче вулицями міста».
Відома письменниця Оксана Іваненко згадує: «Як дивно збіглося: мої перші відвідини опери сталися у вечір першого виступу на сцені Івана Козловського. «Я раптом відчула, що в усьому театрі щось сталося. Який голос! Як вільно, весело лунає він у цьому залі, і всі наче подалися вперед, щоб не пропустити жодного звуку, упитися ним, здається не я одна, навколо всі мимоволі вслухуються і радіють, як усміхаються люди першим сонячним дням навесні».
Перебуваючи в Полтаві, Іван Семенович брав участь у шефських концертах. Артисти виступали на вокзалах, на фабриках, у дитячій колонії Антона Макаренка, ходили колядувати до письменника Володимира Короленка. До речі, Короленко рекомендував молодого співака московському хормейстерові Свєшнікову, який на той час перебував у Полтаві.
У своїй книзі «Музика — радість і біль моя», яка вийшла друком у 1992 році, багато сторінок присвятив Полтаві. Вже на початку книги — згадка про Полтаву: «Своїх перших глядачів і слухачів згадую на оперних спектаклях у Полтаві… Я співав пісні на слова Тараса Шевченка, арію Ленського, «Серенаду» Шуберта. Вони сприймали мистецтво як дар… Ще в 1919—1920 роках у мене з’являлася думка: якщо призначено мені працювати в галузі мистецтва, я приїду до Полтави і вклонюсь хоч би стінам тих залів, де лунали доброзичливі аплодисменти, де бачились (і бачаться мені до цього часу) серйозні, зосереджені обличчя».
І далі: «Зовсім недавно я знову приїхав у Полтаву. Через 50 літ. Скільки нового! Та ще збереглось те миле, стародавнє, що робить місто неповторно чарівним…».
1920 року співак одружився в Полтаві з Олександрою Герцик — популярною актрисою того часу. Олександра Герцик (1886—1964 роки) народилася в родині службовця, вихідця із села Великі Будища Диканського району. В дитячі роки жила в Києві, навчалась в жіночій гімназії. В 1903—1905 роках брала участь у драматичному гуртку полтавських драматичних майстерень (режисер Олександр Осмоловський). У 1906 році Микола Садовський в Полтаві відкрив стаціонарний театр, де Герцик успішно виконувала ролі Софії в «Безталанній», Одарки в «Дай серцю волю — заведе в неволю», Галі в п’єсі Тараса Шевченка «Назар Стодоля». В окремих виставах заміняла Марію Заньковецьку. В 1911—1918 роках виступала в Полтавському українському музично-драматичному гуртку (керівник Г.Маркевич), в репертуарі якого були п’єси «Наталка Полтавка», «Наймичка», «Невольник» Марка Кропивницького та інші. Виступала також з декламацією творів Шевченка. Український мистецтвознавець Іван Пільгук писав: «Це першокласна актриса українського театру… Взявши від народу його духовні скарби, вона бережно користувалася ними, приковувала увагу глядачів до кожного свого слова, до кожного руху граційної постаті».
Для Олександри Герцик це був другий шлюб. Перший її чоловік Орел (Воля) був заступником Маркевича у драматичному гуртку. У нього була донька Наталя від першого шлюбу. Коли Олександра Герцик одружилася з Іваном Козловським, Наталя залишилася з Герцик і проживала в родині Козловських.
Наталя згадувала: «Герцики жили бідно. Але у них завжди збирались актори, тут постійно вирувало творче життя. На Різдво їх, як правило, запрошували до Собору, де вони співали колядки, а Козловський був солістом. Уся сім’я, знайомі, друзі, гуртом у тріскучий мороз, по коліна в снігу, поспішали до собору слухати голос Козловського».
Мешкала родина у батьків Герцик на вулиці Панянка, буд. № 6. 1928 року, коли Іван Семенович уже два роки був артистом Большого театру у Москві, подружжя придбало сусідній півтораповерховий будинок за адресою Панянка, №7. До речі, подружжя Олександри Герцик та Івана Козловського прожило разом 25 років, дітей у них не було.
Після розлучення Олександра Олексіївна повернулася до Полтави і жила в цьому будинку до кінця свого життя. Донька Наталі — Ірина — писала: «Прижитися актриса українського театру в Москві не змогла. Про Козловського згадувала з великою приязністю. Він теж її поважав і цінував, хоч мав уже іншу дружину…»
У 1922 році після служби в Червоній армії Іван Козловський працює інспектором народної освіти Полтавського губвиконкому. Він вже відомий соліст Полтавської опери, продовжує також співати в церковних хорах Хресто-Воздвиженського монастиря та Успенському соборі.
У 1924 році Козловського запрошують до столичної Харківської опери, згодом він працює у Свердловському театрі. Світова слава прийшла до нього, коли він працював у Большому театрі в Москві (1926—1964 роки). Його світлий, срібного тембру голос, продовжував заворожувати; вершиною творчості співака стала партія Юродивого в опері «Борис Годунов» Модеста Мусоргського.
Але душа Івана Козловського завжди належала Україні, українському мистецтву. З великою емоційністю, легкістю і теплотою виконував романси колядки, пісні, зокрема в обробці Миколи Лисенка «Без тебе, Олесю», «Ой важу я, важу»; Кирила Стеценка «Зоре моя вечірняя»; Лева Ревуцького «Засвистали козаченьки». З хором Большого театру записав грамплатівку з колядками, та вона була вилучена, знищена як така, що пропагувала релігійні погляди.
У 1938 році Козловський створює у Москві концертний оперний ансамбль. Українська акторка Марія Малиш-Федорець, близька приятелька Козловського, розповідає про причину створення ансамблю: «Для Козловського було створено нестерпні умови праці. Шовіністично настроєна дирекція Большого театру давала йому дуже рідко виступати, а чоловічі партії ліричних тенорів давали співати «своїм» — Олександру Алексєєву та Сергію Лемешеву… Над ним навіть кепкували, що він перед першим виходом на сцену хрестився. Прохання до дирекції справедливо завантажувати партіями всіх не мали успіху… І Козловський вирішив створити окремо оперово-концертний ансамбль…» Згодом за виставу української опери «Катерина» (Аркаса), вбачивши в цьому націоналістичні настрої, Івана Козловського звільняють з Большого театру. Офіційна версія звільнення: «невживчий характер та нехтування правилами елементарної дисципліни». Але в тому ж 1938 році його повертають до театру, вручають орден Леніна і присвоюють звання народного артиста СРСР. Музикант театру імені Вахтангова Юрій Єлагін у своїй книзі «Укрощение искусств» так пояснює таку метаморфозу: «У кінці 1938 року Сталін в Кремлі влаштував концерти з участю провідних оперних солістів. У 1940 році він виявив бажання прослухати Козловського. Звичайно, його негайно відшукали і привезли… Того вечора він був у хорошій формі і співав, дійсно, дуже добре. Особливо Сталіну подобалася пісня герцога з «Риголетто»… «Будь ласка, — сказав Сталін, — повторіть її…» Козловський показав рукою на горло. Йому важко було витягнути два рази підряд знамениту кінцеву фермату. Але Сталін окреслив пальцем на лівій стороні своїх грудей коло і Козловський, зрозумівши знак, проспівав ще раз «Серце красуні…» Через кілька днів його нагородили орденом Леніна і присвоїли звання народного артиста СРСР. Урочисто повернули до Большого театру…».
Сталін говорив Козловському: проси у мене, що хочеш, крім зарубіжних гастролей. Це пояснюється тим, що Сталін вважав, що співак може там залишитися. Адже його старший брат Федір, який також мав гарний голос, під час закордонного турне додому не повернувся і став солістом Українського хору, створеного в Канаді Олександром Кошицем. 1945 року Козловському вперше дозволили виступити за кордоном. Він взяв участь у святковому концерті в Потсдамі. Вінстон Черчілл тоді зауважив: «Таким співаком, як Козловський, може пишатися будь-яка країна світу, у тому числі й Італія, де традиційно цінували стиль бельканто».
Упродовж усього життя Іван Козловський невтомно пропагує українське вокальне мистецтво, виконує романси, пісні, колядки, створює досконалі сценічні образи в українських операх. Залюбленість в український мелос і почуття національної самоповаги великого артиста торували шлях до сердець мільйонів.
У 1947 році українське радіо записало оперу Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» у виконанні артистів Київської опери, в якій Іван Козловський виконував партію Андрія. Починаючи з 1950-х років, Іван Семенович неодноразово співав з Державною заслуженою академічною хоровою капелою «Думка».
Полтава займала особливе місце у житті співака. У 1971 році Іван Семенович зміг добитися, щоб під час виступів у Москві Полтавський музично-драматичний театр виступив на сцені Большого театру з оперою Миколи Лисенка «Наталка Полтавка», у якій у свої 70 років виконав партію Петра. Артистка Полтавського театру Тамара Шапошнікова пригадує: «Він при-йшов на репетицію вчасно. Високий, стрункий, елегантно одягнутий, він поводився з усіма ввічливо, з повагою. На репетиціях артист ретельно працював над кожною своєю роллю. Проте Іван Семенович завжди беріг свій голос, ніби коштовний дар. Іноді здавалося, що він слухає себе і дивується, насолоджуючись розкішним звучанням власного голосу. У ті дні столична преса писала: «И вот она пришла к нам, Украина во всей красоте и целостности самобытного национального характера и, конечно же, с неповторимой прелестью берущих за душу грустных и задорных, озорных и нежных песен и вихревого огненного гопака…»
У 1974 році на запрошення до Полтави з нагоди 800-річного ювілею міста, в листі до полтавського мистецтвознавця Лариси Тесленко Іван Козловський пише: «Мрію побувати у Полтаві, походити тихими вулицями, згадати будинки і, звичайно, людей, котрих поглинула «медленная Лета». На концерті на стадіоні «Колос» глядачів вразив не тільки чарівний голос митця, але і його фізична форма: Наталку Полтавку (артистку Віру Волкову) він узяв на руки і поніс.
Цей приїзд до дорогого серцю міста був останнім у його житті. В ці липневі святкові дні Іван Семенович співав на стадіоні «Колос» і на сцені, де відбувався його оперний дебют у Полтавській опері; гуляв Полтавою, зустрічався з друзями, відвідав могилу своєї першої дружини Олександри Герцик на Монастирському кладовищі. Потім згадував Полтаву, молився за неї. 21 грудня 1993 року великий співак пішов з життя.
Часом доводиться чути негативні репліки на адресу Козловського, що він, мовляв, зрадник і запроданець. Гірко слухати такі незаслужені звинувачення. Будучи уславленою зіркою Большого театру, Козловський серцем і душею залишався із своєю рідною Батьківщиною, де народився, вивчився, де вперше вийшов на сцену. Його багаторічне творче життя, безмежна доброчинність — яскравий взірець діянь щирого патріота.
Тож і нам би гідно пошанувати його пам’ять, назвати одну із вулиць Полтави його іменем.

Логін:
Пароль:
запам'ятати