Роздумам з приводу «Велесової книги» автор надає честь розпочати перший розділ. І це доцільно як за хронологією, так і за значенням твору, котрий дослідники вважають «першим писемним документом, у якому зафіксовано героїчний епос праукраїнської доби» і мотиви якого знаходимо потім уже у «Слові у полку Ігоревім», творах Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, «Лісовій пісні» Лесі Українки, «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського. На думку білоруських учених, наша «Велесова книга» є «криницею всіх слов’янських вед». На жаль, ця священна книга наших пращурів і зараз маловідома. Це болить Миколі Костенку, який застерігає нас, сучасників: «Стара віра праслов’ян-українців — це потужний складник українського націоналізму, національної ідеї. Без задіяння цього фактора національна ідея не спрацьовує, бо не відповідатиме духовній сутності українців.
Саме через ці причини нинішня українська література — бездержавна. Вона не базується на національній ідеї найвищого пріоритету беззавітного служіння народові, глибоко усвідомленого патріотизму як обов’язку — у всьому боронити насамперед національні цінності. «Велесова книга» повертає нас обличчям до історичної суті нашого земного покликання». Це позиція митця, а не показного мітингового патріота. Вона перегукується із Шевченківським: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
У цьому ж розділі «Істинна святиня», назва якого відбиває ставлення Миколи Костенка до висвітлюваного, він розмірковує з приводу можливого автора «Слова о полку Ігоревім», творчості Олександра Пушкіна, Михайла Щепкіна, Якова де Бальмена, Олени Пчілки, Пантелеймона Куліша, які є видатними постатями не тільки своїх народів, а й слов’янського світу.
Другий розділ «Поетичні темпераменти» автор присвятив аналізу «Сонячних кларнетів» Павла Тичини як сонцепоклонника, а також творчості своїх полтавських колег по поетичному перу. Критичне слово Миколи Костенка, на відміну від традиційного схоластично-академічного, живе і влучне, відчувається не тільки поетичний, а й внутрішній світ людини-творця, яка пристрастно-чуттєво сприймає світ.
«На кам’янистих шляхах епосу» — така назва третього розділу, де чільне місце займає критичний аналіз творчості письменника-баталіста Леоніда Бразова. Не випускає Микола Костенко зі свого критичного поля зору і творчість своїх земляків — членів НСПУ та Полтавської спілки літераторів. Серед них — Володимир Малик і Феодосій Роговий.
Для критичного пера Миколи Васильовича властива логіка, обізнаність у багатьох галузях науки і не тільки філологічної; образне мислення, яке дозволяє точніше і яскравіше висловлювати свою думку.
Вражає і те, що в оцінці творчості своїх колег по літературному цеху як початківців, так і професіоналів Микола Костенко намагається бути обережним, виваженим, делікатним. Бо критик, як вважає Микола Васильович, це лікар літератури, який ставить діагноз, а потім призначає не тільки солодкі, але і гіркі пігулки, котрі зцілюють, а не калічать. Об’єктивна критика сприяє розвитку літератури, а імена критика й автора входять в історію літератури.
На жаль, не всім сучасним критикам вдається стати лікарями літератури, адже у майстра, який дотримується заповіді: «Не зашкодь», хліб і черствий, і гіркий, і темний, бо вистражданий, але водночас, як не дивно, для нього смачний. Хліб темний і тому, що психологія художньої творчості для багатьох малопізнавана, але вдумливий критик спроможний пізнати таїну творчої лабораторії і поділитися з нами. Думаю, і критику, і літератору, і звичайному читачу корисно буде скуштувати темного, але щирого хліба душі Миколи Костенка.
