У ці воєнні дні святкує свою першу річницю Білицький краєзнавчий музей. Цілком органічною нам видалася періодизація, запозичена для цих нарисів у мемуарах педагога Г. Ващенка «Історія однієї школи» – твору, значна частина якого також присвячена Біликам. Однак, у нашому контексті, на зміну монотеїзму, теоцентризму і патристиці історичного середньовіччя прийшли однопартійність, вождизм та життєписи борців за владу рад.
Читайте попередню публікацію про білицький музей: Шість Днів народження Білицького краєзнавчого музею. «Античність»
До Міжнародного дня музеїв, у другому нарисі з історії закладу, знайомимо з його історією у 1972 – 1991 рр.
Музейницькі ініціативи у Біликах не оминули шпальт обласної преси. Зоря Полтавщини у випуску від 19 жовтня 1975 р. повідомляла: «Легендарний генерал Лукач, який і в Іспанії тужив за полтавським селом, має тепер тут свою оселю, ось вона, через дорогу від селищної ради, чепурна кам’яниця з написом «Музей Мате Залки». Багато гостей з усіх усюд приймає білицький дім Мате Залки. …яку велику і вдячну справу робить для школи, для всього селища вчитель малювання Василь Архипович Курлович. Це завдяки його ентузіазму мають Білики унікальну картинну галерею, в якій зібрано близько 500 робіт вихованців школи. Тут і живопис, і скульптура, і різьба, і чеканка».
Будинок Літературно-меморіального музею Мате Залки. 1985 р. Фото В.В. Хлистуна
У 1976 р. засновник і завідуючий шкільного художнього музею вийшов на пенсію. Як часто трапляється у таких ситуаціях – музей почав занепадати. Про це згадував і Василь Архипович у мемуарах – виявилося псування та зникнення експонатів, керівництво не призначило нового завідувача і врешті експозицію зняли і перенесли у комору.
Дійсний стан справ не відповідав ні Закону СРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» (1976), ні «Типовому положенню про музеї на громадських засадах» (1978). Ці імперативні документи відводили музеям важливу роль у пропаганді марксистсько-ленінського наративу, досягнень комуністичного будівництва, формуванні почуття радянського патріотизму тощо.
Постанова виконавчого комітету Білицької селищної ради від 25 серпня 1979 р. вказувала: «Передати для художнього музею в селищі приміщення колишнього виконкому селищної Ради по вулиці Мате Залки, 3». За місяць відбулося перше засідання художнього колективу, де голова виконкому, Олександр Калашник, повідомив про виділення для музею кімнати, було обрано громадську музейну раду з 12 осіб та призначено завідувачем Василя Курловича.
Оскільки створювався музей на громадських засадах, то всі питання вирішувала музейна рада спільно із представниками місцевої влади, які запрошувалися на засідання. Збережені протоколи засідань яскраво ілюструють період створення та подальший розвиток музею. Колегіально вирішувалися питання виготовлення вітрин, рам та планшетів, виносилося на голосування встановлення ґрат на вікнах, ведення Книги пошани та внесення до неї осіб, що сприяють розвитку музею тощо.
У березні 1980 р. Василь Курлович описував роботи по облаштуванню музею у районній газеті, де підкреслював: «Нас непокоїть те, що експозиційна площа мала, і ми в одній кімнаті не зможемо розмістити всього музейного фонду. Сподіваємося, що і в цьому нам подадуть належну допомогу…». А вже протокол листопадового засідання ради фіксує, що музею додано три кімнати у будинку, перевезено експонати і складено кошторис капітального ремонту.
Ремонтні роботи було завершено наприкінці 1981 р. В дусі часу, протокол музейної ради від 20 травня фіксував: «…музей должен носить пропагандистский характер, готовится стенд по материалам XXVI съезда КПСС, картины на военно-патриотическую тематику…». Накладні, 1980 – 1982 років, що збереглися у музеї, засвідчують активну участь білицького Молочноконсервного комбінату міжвідомчого господарства та інших підприємств селища у придбанні необхідних будівельних матеріалів, меблів та оздобленні приміщення
Протягом 1982 р. тривало обладнання експозиції. У музейній колекції збереглися робочі ескізи облаштування прибудинкової території, експозиційних вітрин, які розробляв художник Віктор Петренко. Придбане в той час музейне обладнання, подекуди, досі використовується в сучасному закладі.
Урочисте відкриття художнього музею відбулося у грудні 1982 р. Перші записи до його книги відгуків внесено 25 грудня. Василь Курлович згадує: «На митинге присутствовали более 500 человек. В президиуме митинга – заведующий отделом пропаганды РК КПУ тов. Гамаль Н.И., заведующий отделом культуры тов. Срибный Д.К., методист Полтавского краеведческого музея по Кобелякскому району тов. Бородавка Д.Р. корреспондент газеты «Колос» член союза журналистов СССР тов. Тихоненко А., зам. председателя поселкового совета тов. Худолей А.Б., секретарь территориальной партийной организации поселка тов. Беловод И.А., художники. После окончания митинга зав. отделом пропаганды РК КПУ тов. Гамаль Н.И. перерезает алую ленту при входе в музей. Экскурсовод тов. Иванченко Е.П. приглашает присутствующих осмотреть экспозиции музея…».
Характерною стала зміна протягом 1983 – 1986 рр. тематико-експозиційного плану музею. З січня 1983 р. почалися роботи з облаштування історичної експозиції, об’єднавши зусилля всього колективу. Відповідальними за різні напрямки робіт було призначено Віктора Петренко, Миколу Касая (головного художника), Олену Іванченко та Валентину Михайлову. Краєзнавець Валентин Замковий, 17 серпня 1983 р., залишив у книзі відгуків такий запис: «Я, біличанин за походженням, задоволений, що у рідному містечку започатковано ще один, історико-художній музей, в якому зібрано чудові речі – … дивовижний світ Надворсклянського краю, який має жити у віках». Не дивлячись на це, роботи з оформлення історично-краєзнавчої експозиції тривали до січня 1986 р. Відтоді музей став називатися «історії та художньо-ужиткового мистецтва». Однак, і після цього відбувалося доповнення експозиції, тепер у зв’язку із річницею жовтня.
Від мешканців селища на постійне зберігання до музею надходять старовинні ужиткові предмети, керамічний посуд, зразки місцевої вишивки на сорочках та рушниках, найдавніші з яких було датовано кінцем XVIII ст., та другою половиною ХІХ ст. Музейну колекцію наповнюють оригінальні ткацькі, мірошницькі, теслярські знаряддя тощо. Окрасою експозиції стали дерев’яний ткацький верстат другої половини ХІХ ст., ручні жорна, рушники вишиті у 1910 та 1913 рр. Крім того, за рекомендацією музейної ради, учні білицьких шкіл №№ 1 та 4 проводять пошукову роботу – з історії селища, розвитку колгоспів, Другої світової війни тощо. Василь Курлович підкреслює в невеликій газетній замітці: «Завдяки плодотворній роботі музейної ради, тісним зв’язкам з громадськими активістами швидко зростає кількість експонатів». В свою чергу Н. Сільницька писала до жовтневого випуску союзного журналу «Радянська культура» за 1984 р.: «По крупицам собирают странички истории своего поселка беликские следопыты, которых заразил энтузиазмом, научил творчески относиться к жизни Василий Архипович Курлович…»
Комляк А.С та Курлович В.А. біля художнього музею. 1983 р. Із зібрання БКМ
Оформлення історично-краєзнавчої кімнати продовжувалося і надалі. Із прибудовою, у 1985 р., цегляної веранди Антон Комляк пропонував: «Для расширения экспозиции музея и выражения исторической темы пос. Белики задействовать веранду, где отобразить победы партийных, комсомольских и советских органов…». Пропонувалося змонтувати карту з історичними місцями, архітектурними пам’ятками та ввести деякі інші нововведення, наприклад ретельніше висвітлювати питання антирелігійної пропаганди.
Ідеологічна забарвленість музейної роботи не зменшується. Протоколи засідань ради музею, сумлінно передають з доповідей: «Пропагандируя директивы XXVII съезда КПСС…», «доводить каждому зрителю значение изобразительного искусства в решении плановых заданий и выполнении программы КПСС в свете решений XXVII съезда», «множество работы нам предстоит еще сделать в плане музея в период демократизации и гласности», «музей в нашем поселке – это политическая сила, которую нужно умело использовать на благо общества» і т.ін. На цьому фоні не надто вирізняється протокол від 19 березня 1989 р. Записаний вперше (!) українською мовою, він відображав державну політику демократизації.
1 січня 1987 р. року завідувачем було призначено Віктора Петровича Петренка. Тоді ж селищна рада вперше почала платити завідувачу музею на громадських засадах повний оклад. За час його керівництва було завершено експозицію історично-краєзнавчої кімнати, проведено ремонт, а подвір’я музею прикрасили чудові скульптури – вказівник, «Кобзар», «Гармата» та «Палітра».
За два роки, у березні 1990 р., у зв’язку із раптовою смертю Віктора Петренка, на посаду завідувача було обрано Валентину Іванівну Нещиренко. Постановою колегії управління культури Полтавської обласної ради народних депутатів від 14 червня 1991 р. Білицькому музею історії та художньо-ужиткового мистецтва «За високий рівень експозиційної, дослідницької, пропагандистської та культурно-виховної роботи» було присвоєне звання «народний музей».
Тим часом, 3 травня 1976 р. Літературно-меморіальний музей Мате Залки, який тепер знаходився по сусідству, було зареєстровано як державний. Заклад очолив директор Іван Андрійович Біловод, історик за освітою, секретар білицької партійної організації, почесний громадянин с. Білики (2003). Він писав у випуску районної газети «Колос» від 16 квітня 1981 р.: «Далеко за межами Полтавщини відоме селище Білики. Сюди, в цей мальовничий куточок України, їдуть не тільки туристи, що подорожують по рідному краю. Сюди часто прибувають зарубіжні гості, делегації багатьох країн світу. Ваблять Білики не тільки розмаїтою природою та мальовничими берегами красуні Ворскли, оспіваної в піснях річки, а й тим, що з цим селищем пов’язане відоме ім’я славетного угорського письменника-інтернаціоналіста, героя трьох народів, національного героя Іспанії Мате Залки – Генерала Лукача».
І.А. Біловод із екскурсантами біля музею Мате Залки. 1980-ті рр. Із родинного зібрання
З нагоди 80-річчя письменника музей було переведено в новий будинок, №6, на однойменній площі. Старий, в свою чергу, було віддано під селищну бібліотеку. Урочистості з нагоди ювілею Мате Залки мали республіканський характер, було проведено мітинги, конференцію, запрошено гостей державного та союзного рівня. Ці події відображено в багатьох світлинах, що зберігаються у фонді Білицького краєзнавчого музею.
Безумовно, державний музей знаходився у кращому становищі ніж установа на громадських засадах. Наприклад, у 1979 р., в Харкові для нього було видано якісний двомовний путівник з ілюстраціями, крім того передбачалася передплата державних видань, зарплатня персоналу.
Літературно-меморіальну експозицію було розміщено в чотирьох залах. Одна з них була меморіальною. Завдяки участі у створенні музею доньки Мате Залки – Наталії, основний фонд було переповнено меморіальними речами письменника. Робочий стіл, настільна лампа, скатертини, посуд, значна частина бібліотеки, листи письменників, малюнки дружини, різноманітні ужиткові речі робили музей унікальним. Решта залів вводила у загальноісторичний контекст (Перша світова війна, громадянська війна у Росії, війна в Іспанії), знайомила із творами письменника.
Доповненням слугував будинок де мешкав Мате Залка. Меморіальну дошку, про яку згадувалося раніше, у 1970-х роках з будинку селищної ради було знято та встановлено на справжньому помешканні письменника.
Таким чином, у Біликах тривалий час паралельно функціонують дві музейні установи – Літературно-меморіальний музей Мате Залки та Білицький народний музей історії та художньо-ужиткового мистецтва. Другий залишився у статусі музею на громадських засадах, тому державний надавав йому науково-методичну допомогу.
Далі буде.
