Днями до автора цієї статті зателефонувала знайома. Колись дуже давно вона була персонажем однієї з публікацій. З того часу регулярно телефонує, вітає зі святами, запитує про справи. Одним словом – спілкування відбувається на позитивній ноті.
Подзвонила і кілька днів тому. І трішки здивувала. Окрім звичних вітань та побажань, звернулася із несподіваним проханням. Попрохала залишити в спокої кобеляцького міського голову Копельця. Мовляв, її про це попросили інші люди. Довелося ввічливо відмовити.
Взагалі, подібні прохання чи звернення не є якимось унікальним феноменом. Досить часто доводиться чути критику на свою та інших «дисидентів» адресу. Аргументи, як правило, одні й ті ж. Мовляв, не потрібно критикувати владу взагалі, чи того, чи іншого посадовця зокрема. Вони ж щось роблять. Вони стараються. А ви заважаєте.
І, нібито, можна й погодитися із такою точкою зору. Адже у всіх, хто обтяжений владою, є свої успіхи та досягнення. А критикувати легше і простіше, аніж тягнути владного воза.
Але ця точка зору, на моє глибоке переконання, є хибною. Як і твердження про те, що більшість, це отой міфічний народ, завжди права.
І світова історія тисячі разів підтверджувала, що критика влади є річчю життєво необхідною, а «народ» дуже часто робить фатальні помилки, за які сам же й розплачується. Розплачується війною, смертю, розрухою, тисячами і мільйонами понівечених доль.
Вам потрібні приклади? Так ми ж зараз усі разом є учасниками цього прикладу!
За кілька сотень кілометрів від нас існує держава, де фактично немає критики вождя, де народ єдиний у відданості лідеру. А всі, хто думає і говорить не так, як «увесь народ», оголошуються його, народу, ворогами.
Називається ця держава расєєю. А її «найрозумніший» і «найкращий» лідер усіх часів та народів весь час «щось робить». І народу при ньому зажилося краще. І стабільність та незмінність є, і зарплати ростуть. Чи росли? І критики або замовкли навіки, або виїхала з держави і вже не заважають лідеру.
От тільки тепер тому народу доводиться «платити» лідеру, віддаючи в жертву його дурнуватим забаганкам життя своїх дітей та онуків. Та й нехай би й платили. Але ж жертвуємо і ми.
А все через що? Тому що потихеньку, поступово, протягом двох десятиліть були знищені або були вимушені замовкнути усі «вороги народу», усі ті, хто мав сміливість думати і говорити по-іншому, хто міг, дивлячись у вічі керівникові, сказати «ні».
Так було, так є і так буде. Це – закони історії. І якщо не сумніватися, не мислити, не критикувати, то сон розуму обов’язково народить страшну потвору. Не я це придумав.
