Читайте також:
Поневіряння Гоголівської батьківщини
З допомогою Інтернету вдалося ознайомитися з опублікованими в російському журналі «Слово и дело» (№ 4 за 2001 рік) уривками із спогадів полтавки Софії Данилевської (мати Софії Миколаївни — Марія Олександрівна, дочка сина Пушкіна Олександра, генерала, вийшла заміж за сина сестри Гоголя Миколу Бикова, який після закінчення Полтавського кадетського корпусу служив у військовій частині, якою й командував син Пушкіна). Звільнившись зі служби, Микола Биков повернувся на Полтавщину, був то мировим суддею, то земським начальником у Миргородському і Полтавському повітах, брав діяльну участь у створенні художньої промислової школи імені Гоголя в Миргороді (згодом вона стала керамічним технікумом). Марія Олександрівна організувала в повіті недільну школу. У родині Бикових було десятеро дітей.
Мені як журналісту доводилося зустрічатися із Софією Миколаївною, записувати її спогади для радіопередачі. Звичайно, тоді, за радянської влади, про часи громадянської війни, двадцяті роки вона не згадувала. Можливо, спогади про той грізний період (як суто сімейні) були занотовані нащадком цієї родини, відомим дослідником творчості Олександра Пушкіна Георгієм Галіним (1929 року він народився в Полтаві, потім жив у Москві).
— У 1918 році до нашого маєтку у Василівці, — розповідала в журналі Софія Данилевська, — увірвалися чекісти. Зі злості вони розтрощили чобітьми меблі, порубали шаблями портрети. Книги, які зберігалися у флігелі, викинули на подвір’я і підпалили. Але йшов дощ, і вони погано горіли… Щоб врятувати дітей від голоду, я переїхала до Полтави, хоча там ризикувала потрапити в облаву.
— Чому ж не сказали, що ви — нащадки Пушкіна і спадкоємці Гоголя?
Данилевська тихо відповіла: «Ті, хто увірвалися до нас на світанку і погрожували наганами, не знали цих імен!..»
Начебто у Полтаві чекісти погрожували родині, як ворожій, поміщицькій, розстрілом. «Один Короленко, дізнавшись, що сім’ї загрожує розстріл, прийшов уранці до нашої домівки. Він запропонував нам передати до Полтавського пролетарського народного музею всі речі Гоголя, які зберігалися у нашій сім’ї понад 80 років… Моя мама на знак вдячності за врятування нашої родини від розстрілу вручила Володимиру Галактіоновичу неопубліковані листи Гоголя. Нас під конвоєм відвели вниз, на Панянку, і дозволили зайняти підвал шкіряного заводу. Мама, дочка генерала, раділа, що нам дароване життя, і дуже розхвалювала таке житло».
Серед переданих до Полтавського пролетарського музею речей у березні 1919 року були годинник Пушкіна, копія портрета його дружини. Нині цей годинник зберігається в Петербурзі, в Пушкінському музеї, на Мойці, 12.
Інше свідчення про Гоголівську батьківщину — нарис Галини Орлівни про відвідини села Яновщини в середині жовтня 1928 року. Носить він промовисту назву «На руїнах Гоголівщини». Він ніде не був опублікований. З архівів літераторки його видобув відомий наш земляк, письменник Петро Ротач і оприлюднив у своїй книзі «Священні місця Полтавщини». На жаль, вона вийшла незначним накладом, і тому цей нарис не відомий широкому читацькому загалу. Тому подамо ширші уривки з нього. А принагідно зазначимо, що письменниця, актриса, педагог Галина Орлівна (справжнє прізвище Ганна Іванівна Мневська) — наша землячка, народилася у 1895 році в селі Калайдинці Лубенського району, померла 1955 році в селі Глоби на Волині. Її перу належать твори «Шлях чуття», «Емігранти», «Бабський бунт», «Жага» та інші. 1934 року вона була вислана до Казахстану, де й перебувала до 1954 року, учителювала в Актюбінській області.
На руїнах Гоголівщини
… Ще два звороти і, переїхавши мостом якусь вузеньку річечку, ми в’їздимо на дорогу, що йде між двох не то левад, не то садів.
— Це колишня садиба Бикова, — показав візник ліворуч.
Бикова — старша сестра Гоголя — відділилася давно від сестри молодшої, що, одружившись з Головнею вже в старших роках, лишилася на старій садибі Яновських.
Минувши сад, ми в’їхали на греблю над ставком, яким переділено дві садиби. Ставок довгий, зарослий очеретом, з високими осокорами понад берегом. Певне, вночі, в місячному сяйві, він таємничий, звабний. Чи не в цьому ставку купалися русалки з «Майської ночі»?
Злегка підіймаємося вгору і виїздимо на площу, що саме сьогодні рябить людом-ярмарком. Коні, вози, свині на возах, голоблі від возів, і ще раз голоблі. А рядами — то в один, то в другий бік юрбиться люд. Дивує велика присутність плахт, що видаються чимось із далекого минулого.
Просто на кінці толоки (майдану) — церква, невеличка, біленька, що її видно ще далеко за селом.
— А онде й садиба Гоголів, — показує батогом хазяїн брички.
Де ж садиба? Хіба отой-о вигін із двома—трьома деревами, що починається за напівзруйнованою
хатою?
Питаємося людей: «Де Гоголівщина?» — «Ото ж, ото вона і є! Оця хата — то колись людською називалася, а отам далі — ще й досі цегла є, так ото велика хата була».
Непевною ходою прямуємо до пустки, що була колись Гоголівщиною. Ні паркану, ні загородки… А в уяві — низенький будинок із білими колонами, гоголівський флігель із ганком та «співучими» дверима… Де все це? Руїни… Навіть не руїни, а ями з рештками цегли… над ямами сиротливо доживають віку дві маслини — видно тут був колись ганок із отими білими колонами. Від місця, де стояв будинок, пролягла доріжка, спускаючись до ставка. Над стежкою то тут, то там — осокори, якісь дико моторошні, суворі. Садиба являє собою якби трьохкутний півострів, оточений ставком, зарослим ряскою. По тому боці ставка біліє якось недоречно будинок Бикових, що якимось чином зберігся під час революції…
Йдемо на цвинтар, за церковну огорожу. Церкву цю побудувала мати письменника — Марія Гоголь, кажуть, за планом та порадами Гоголя. За церквою — на зеленому цвинтарі — кілька могил. Над двома з них — надгробник, невисокий кам’яний хрест з написом: «Василій Афанасьевич Гоголь,
род. 1777, скончался 1825 г.; Мария Ивановна Гоголь, род. 1791, скончалась 1868 г. Мир праху вашему!..»
Від могили простуємо до церкви. Церковка маленька, без особливо цікавого живопису. Єдине, що звертає увагу, — це маленький образ відомого маляра, сучасника Гоголя Іванова, дарунок Миколі Гоголю, який він привіз із закордонної мандрівки. Це невеличкий образ Миколи Мернекійського, що свіжістю фарб та рельєфністю відображення зупиняє зір…
Знайомимося зі старим селянином, що протягом десятків літ служив у Ольги Василівни та Василя Яковича Головні.
— Хороша була стара… Скільки народу перелікувала! Була у неї шафа, повна ліків: кому так щодня веліла приходити, і ліків дасть, і перев’язку зробить. А як котре полінується, не прийде, то де б не зустріла, нагримає, гнівається, що хворобу занехаює.
Василь Якович сміється, що мати з травичками носиться. А Ольга Василівна й каже: «Ой, Васю, кожний за своє добро вболіває, та тільки твоє добро пропаде, а моє не згине до віку!»
Із дальшої розмови зі старим довідуємося, як саме зникло добро Головні і він сам. Шкода тільки, що разом з його добром зникло і все те, що було так чи інакше пов’язано з іменем Гоголя. Ще за революції Головня продав старий флігель, де, як відомо, працював Гоголь. Купив у нього якийсь єврей, пізніше у єврея відкупив селянин-куркуль із сусіднього села, який з того флігеля поставив на роздоріжжі пивну.
— А де ж головний, великий будинок? — питаємо старого.
— Розібрали вже за революції. Сільбуд з того дерева поставили.
Проте пізніше виявилося, що для сільбуду використали не той будинок, що за Гоголя стояв на садибі: на місці знесеного невідомо коли, Головня поставив новий, що нічим не нагадував попереднього, з білими колонами…
Немає того, чим так багата була Яновщина ще двадцять років тому: ні дерев’яного флігеля, ні низенького будинка, ні бібліотеки з раритетами, ні портретів; немає кленків, посаджених руками письменника, немає тихої доброї Ольги Василівни, яка до останніх днів своїх (померла в 1907 році) носила в собі пам’ять про улюбленого брата.
* * *
Вигляд Гоголівської батьківщини через 14 років деякою мірою відображає репортаж М.Степаненка, надрукований 7 жовтня 1942 р. в окупаційній газеті «Голос Полтавщини». Наведемо його, скоротивши несуттєві авторські враження та ідеологічні кліше.
Тут жив Гоголь
«В Яновщині безжурно минули дні дитинства і кілька років дорослого життя письменника. Це село навіяло йому немало тем і образів, а той невеличкий будиночок був свідком багатьох безсонних ночей, проведених ним за роботою. З невимовним жалем передбачав Микола Васильович запустіння і занепад цього чепурного куточка: «Душа моя повна і до цього часу жалю, і почуття мої дивно стискуються, коли уявлю собі, що приїду з часом знову в їхнє колишнє, тепер опустіле житло, і побачу купу розвалених хат, замовклий став, зарослий рів на тому місці, де стояв низенький будиночок».
І от сталося те, чого так боявся Гоголь…
«Тут, де зараз буйно проростають чорнобиль і кропива, нехворощ і дурман, лопух і коров’як, полин і лобода, поховані останки батьків і сестри Миколи Васильовича Гоголя», — оповідав рахівник громадського двору Андрій Супруненко.
У 1933 році голодні, доведені до відчаю, здеморалізовані люди, що втратили людську подобу, розрили столітні могили з надією знайти там золото і всякі коштовності. Довго валялись останки трупів та уламки домовин. Чорні ями дихали холодом. Це було жахливе видовисько. Через кілька років потому учні місцевої семирічки разом з учителькою Анастасією Зеленською упорядкували ці дорогі могили. Сільські активісти жодного разу не потурбувалися про це. Їм ні до чого була пам’ять «якогось поміщика» Гоголя.
У центрі села стоїть і нині невеличка цегляна церква. Її збудовано ще за життя Гоголя-батька, він же взяв на себе і всі витрати, пов’язані з будівництвом. Гоголь-син посадив біля церкви чимало маслин, лип, осик та інших дерев. Не дивлячись на те, що це один з історичних пам’ятників, якому вже понад 120 років, церква була зруйнована більшовиками, дерева вирубані, залишилось лише кілька маслин та одна осика.
Великий чудовий сад вирубано. Ніби сироти, стоять кволі деревця з обгризеною корою. До недавніх днів був ще став, тепер тут болото. Відступаючи, більшовики зірвали греблю.
Чимало місць у селі пов’язаних з іменем Гоголя.
Ось велика розрита печера, поросла споришем. Це був грот, у якому любив у дитинстві сидіти Микола Васильович, там і писав.
Недалеко від будинку Бикових (залишився цілий) в саду є розрита могила. Ось що розповідає про неї Андрій Супруненко.
«Старі люди кажуть, ніби ту могилу насипано було ще за часів Миколи Гоголя. Одного разу Микола Васильович звелів людям викопати яму, а тоді взяв лопату і сам зарив якусь металеву скриньку. Ніхто не знав, що в ній. Лише в 1917 році кілька хуліганів з сусіднього села Шафранівки вдерлися вночі до саду, розрили могилу. Але замість скарбів з скриньки вилетіли пожовклі листки паперу, списані рукою Гоголя. Вони розлетілись в повітрі, Тямущі люди говорять, що то був рукопис другого тому «Мертвих душ».
Чимало подібних розповідей і легенд про Миколу Гоголя можна почути від яновчан. Сивовусий дідусь Сидір Лаврентійович Шлапак найстаріший громадянин села, який дожив до 80 років, розповідає наприклад, що його батько і всі старі люди згадували про Гоголів батька і сина, як про добрих і гуманних людей.
Дуже добрими були і сестри Миколи Васильовича: Ганна, Ліза та Ольга Василівни. Останню старі люди пам’ятають, як чудового лікаря, що завжди допомагала селянам.
«Добра була душа в Ольги Василівни, — розповідає Микола Васильович Шлапак, селянин, 54 років. — Всім чесним людям допомагала, зате ж крадіїв і брехунів не любила — страх. Мені кілька разів приходилось одержувати від неї такі ліки, що і в Полтаві не знайдеш».
… Жодного пам’ятника, жодної меморіальної дошки, жодної згадки про те, що тут жив великий художник слова…
* * *
Лише через шість десятиліть після Жовтня 1917 року до радянської влади дійшло усвідомлення необхідності збереження реліквій Гоголівської батьківщини. І довелося докласти чимало зусиль, щоб хоч приблизно відновити будинок, де жила родина письменника, флігель побіля нього, навколишні парк, ставок. А 1984 році відкритий Літературно-меморіальний музей Миколи Гоголя. Торік до 200-річчя корифея літератури там були проведені великі ремонтні роботи.
На жаль, наше ставлення до пам’яток історії та культури ще не змінилося докорінно. Наприклад, упродовж радянської влади дивом уціліли будинок комірника Лук’яновича в селі Мар’янське Великобагачанського району, де певний час жив Тарас Шевченко, маєток і парк Муравйових-Апостолів у селі Хомутець Миргородського району. А нині вони на межі повного занепаду і руйнування. Такі ми недбайливці: що маємо — не бережемо, а, втративши, — плачемо. А потім докладаємо великих зусиль і коштів, щоб замість втраченого спорудити якийсь ерзац.
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
