Олександр «Шаман» є одним із тих жителів Кобеляцької громади, котрі воюють фактично із перших днів рашистської агресії.
До початку війни солдат із позивним Шаман жив і працював у Вільховатці. У селі та й в усій Кобеляцькій громаді його добре знають. І не лише, як єгеря із багаторічним стажем.
Саша із малечку захоплювався спортом. І практично ніколи не полишав займатися фізкультурою. Якщо не грав у футбол сам, то організовував і опікувався місцевою футбольною командою.
Але 24 лютого 2022‑го року на другий план відійшли і ліс, і футбол. Вже о восьмій ранку Шаман був біля Кобеляцького військкомату. Хоча востаннє Олександр тримав у руках бойову, а не мисливську зброю ще в далекому 2006 році.
Шаман каже:
— Я служив по контракту в період з 2004‑го по 2006‑й роки. І згідно із записаних мобілізаційних вимог, мав миттєво прибути у військкомат після оголошення загальної мобілізації. Так що 24 лютого я приїхав у Кобеляки, не чекаючи повістки. А вже через два дні перебував фактично на лінії зіткнення із ворогом.
Бойове хрещення Шамана відбулося біля вже знаменитого села Мощун, що на Київщині. Саме там українські воїни вперше зупинили рашистську орду, яка сунула на Київ. Тоді сапери підірвали всі мости через місцеві річки і єдина дорога на українську столицю пролягала саме через Мощун.
У першому ж бою Шаман отримав легку контузію і ледве не загинув. Солдата, який на кілька секунд втратив здатність орієнтуватися в просторі, буквально затяг в оком його бойовий побратим.
Це зараз Олександр вважається вже досвідченим вишколеним солдатом, адже після Київщини воював на «гарячих» напрямках у Донецькій області. Досвід цей цінний і страшенно небезпечний, адже Саша нині лікується вже після третього поранення.
Будучи кілька днів на малій батьківщині, Олександр попрохав через газету подякувати землякам, які постійно допомагають не лише йому, а і його бойовим побратимам. Адже на війні солдатам необхідні не лише автомати, гранати і військова амуніція. У них виникає потреба і в пічках-буржуйках для обігріву, і в банальних пігулках від застуди чи головного болю. А цього якраз і не вистачає.
Шаман розповів, що «передачки» для нього справно привозять волонтери Тетяна Вільхова та Юрій Дейнека. А збирають «посилочки» усім миром. Допомагають не лише мешканці рідної для чоловіка Вільховатки, а й кобелячани, жителі Полтави, Правобережної і Лівобережної Сокілок, Деменок. Причому допомагають, як кажуть, із запасом. Попросили солдати пару пічок-буржуйок, то вільховатські майстри виготовили їх аж на цілу роту.
Солдат каже:
— Ніхто не скаже, що ми там, на передовій, голі й босі, покинуті напризволяще. Але коли приходить допомога від земляків, стає особливо радісно на душі. Бачу ж, що допомагають усі. Одні пічки виготовляють, інші — балаклави дістають і передають, треті допомагають медикаментами, жіночки смаколики печуть. І гріє не лише тепло від буржуйки, а й те, що в тилу нас цінують і про нас турбуються. Тому назвіть людей, будь-ласка, якщо когось забув, нехай звиняють. Ще назвемо, а закінчиться війна, особисто подякую.
Олександр попросив передати подяку сім’ї Яценків — Євгену, Юрію та Любові і Юлії, Олександру Харченку, Інні Мартиненко, Анатолію Деменку, Олександру Саакяну, Миколі Федоренку, Григорію, Миколі й Тетяні Курисям, Тетяні Закупрій, Сергію Пуньку, Андрію Курисю, Олександру і Сергію Детюкам, Олені Стадніковій, Тарасу Несторику, керівництву та працівникам Кобеляцької міськради, Григорію Шевченку, Олегу Балацькому, а ще, як він сказав, товаришу Жорі і Наріману.
