З перших хвилин війни мешканці Зіньківської громади, що межує зі Сумщиною, готувалися до жорсткого спротиву окупаційним військам росії. Колишні працівники органів внутрішніх справ, за координації начальника поліції Полтавщини та підтримки інших правоохоронних органів, створили «рух опору», згуртувавши депутатів, старост округів, мисливців, аграріїв та поліцейських. Побратими організували роботу прикордонних блокпостів, налагодили збір агентурної інформації про рух техніки й живої сили ворога та створили розвідзагони для моніторингу дій армійців рф на території Охтирського району Сумської області, на Зіньківщині та у Гадяцькій громаді Полтавщини.
Неймовірну історію оборони Полтавщини розповіли у пресслужба поліції Полтавщини.
Один з учасників «опору» (умовно, Боєць № 1) зазначає:
«24 лютого, коли ворог цинічно напав на нашу рідну землю, ми з побратимами вирішили об’єднатися для боротьби! До нас приєдналося багато наших товаришів з мисливською зброєю. Усі готові були ризикувати своїм життям заради миру».
Голова Зіньківської громади Сергій Максименко пригадує, що першого ж дня з приводу організації оборони територіальної громади зібрався колектив міської ради, депутати, суб’єкти господарювання та активні жителі Зінькова. Найперше, що зробили – забезпечили контроль за ситуацією на дорогах «Охтирка – Зіньків», «Комиші – Пірки – Зіньків» та почали будувати 5 основних блокпостів.
Друге, що негайно виконали ініціатори «руху опору» – зв’язалися з колишніми колегами (зокрема і тими, які мешкають на Сумщині) та керівництвом поліції Полтавської області.
Боєць № 2 наголосив:
«На початку повномасштабного вторгнення ми вийшли з мисливською зброєю і вже на третій день нам начальник поліції області видав автомати й створив з нас групу для оборони району».
Для того, щоб зібрати місцевих добровольців в «ударний кулак», очільник обласної поліції Євген Рогачов доручив координацію дій «руху опору» та організацію роботи блокпостів досвідченим бійцям батальйону поліції особливого призначення. Заступник командира батальйону поліції особливого призначення Олександр Заможній, який відповідав за співпрацю із зіньківською групою, підкреслює: «На контрольно-пропускні пункти підбирали людей не тільки мотивованих, готових захищати свою країну, але й з навичками поводження зі зброєю та знанням тактики».
Окрім того, поліцейські допомогли місцевим добровольцям налаштувати комунікацію зі Збройними силами України, Службою безпеки та іншими правоохоронними органами, а також – налагодити систему коригування координат руху російських військових.
Боєць № 3 розповів:
«Ми організували «сітку» по збору інформації. Спочатку до неї входили куми, свати, батьки, знайомі із Сумської області (Охтирка, Тростянець, Лебедин та інші) та Гадяцької громади. Були підняті всі знайомі по службі в ОВС. Всі дані переносилися на карти (онлайн та контурні), пояснювалися в телефонному режимі. На старті нашої діяльності, на жаль, координати були не такими точними. Люди були непідготовленими, все робили з-під коліс, навчалися власне в бою…»
На початковому етапі отримання розвідданих виникало чимало складнощів! Як пояснює боєць № 3, якщо інформації від знайомих можна було довіряти, то відомості від незнайомих людей (декотрих не знають і донині – від авт.) потребували ретельної перевірки. Учасникам «руху» потрібно було переконатися, що «агент» не в полоні, не працює на ворога, а координати й дані про пересування живої сили й техніки є точними та актуальними.
Ситуація суттєво покращала, коли почали тісно співпрацювати з поліцейськими Полтавщини та Сумської області (як колишніми, так і чинними). Правоохоронці визначили зв’язкових для подальшої тісної співпраці. І вона була – 24 години на добу. «Іноді протягом доби дзвінки з повідомленнями надходили щохвилини», – підкреслює боєць № 3.
Отриману від агентурної мережі інформацію побратими перевіряли шляхом вилазок до місць можливого зосередження ворожої сили. І весь цей складний процес – на лютневому морозі та у засніжених полях, в умовах смертельної небезпеки.
«Були створені групи, які мали перевіряти отриману інформацію та здійснювати нагляд за пересуванням ворожих сил у визначених секторах. Для цього робили вилазки, які подекуди тривали до двох діб. У такому щільному графіку, майже без відпочинку, ми працювали з кінця лютого до середини березня», – пояснює боєць № 3.
Зібрані, оброблені та відфільтровані дані (скриншоти, локації, фотографії та відео) розвідгрупи передавали Збройним силам України та правоохоронцям. Значну увагу приділяли точності координат, з урахуванням геолокації житлових будинків місцевих жителів, розташованих поблизу ділянок з військовою технікою. Працювали за принципом – максимальна ефективність, без ризиків для життя та здоров’я мирного населення.
Зі слів бійця «опору» № 3, ворожа техніка майже місяць курсувала колами та накопичувалася у Веприцькому лісі – на той час їм повідомляли про близько 700 одиниць. Він каже:
«Ми спочатку не розуміли їх логіки, поки не отримали повідомлення, що колона шикується у напрямку міста Гадяч. Їх цікавила дорога з Веприка на Вельбівку, що через Гадяч веде до Києва».
Однак (як зауважує боєць № 1), ворогу довелося відмовитися від своїх планів через блокаду, влаштовану місцевою теробороною спільно з військовими ЗСУ та лісниками – вони перекрили дорогу поваленими деревами. Окрім того, завдяки вчасно переданій інформації, на москалів там вже чекала українська артилерія…
Імовірно спрогнозувавши негативний результат, окупанти розвернули важку техніку у напрямку Веприцького лісу. Утім, уникнувши однієї пастки, росіяни потрапили до іншої. Повернувшись до лісу, вони опинилися під вогнем української Реактивної системи залпового вогню.
У пошуках виходу із «глухого кута», росіяни створили диверсійно-розвідувальні групи. Одну з таких, у складі 7 солдатів на чолі з лейтенантом російської армії, зіньківський «опір» знешкодив неподалік села Грунь Сумської області, спільно з добровольцями цього населеного пункту та мешканцями села Мала Павлівка. Як зауважив Сергій Максименко, добровольці переслідували ДРГ майже добу. До спецоперації долучилися депутати міської ради, голова одного з фермерських господарств, староста та жителі Шенгаріївки, а також працівники відділу поліції № 4 (Зіньків) Полтавського райуправління. Диверсантів взяли у полон і передали правоохоронним органам.
Місцеві загони постійно коригували точки дислокації російської техніки. Цю інформацію (як повідомляє боєць № 1) успішно відпрацьовувала українська авіація, артилерія, байрактари тощо. Загалом було знищено близько 20 одиниць важкої техніки, а також знешкоджено чимало російських військових. Справні танки, бойові машини та вантажні автомобілі місцеві захисники передавали на потреби Сил оборони.
Серед бойових трофеїв, які передали ЗСУ та іншим підрозділам Сил оборони: близько 10 справних танків (Т-80, Т-72), броньований автомобіль «Рись», 3 МТЛБ, новий автомобіль МАЗ, УРАЛ, ГАЗ-66, значна кількість танкових снарядів, зброї (демонтованої з несправної техніки) та купа боєприпасів до стрілецької зброї.
Для збору та доставлення техніки, бійцям «опору» та спецпризначенцям, які узгоджували дії учасників «руху», доводилося виїжджати до Чупахівки й Тростянця сусідньої області. Транспортували важку техніку тракторами аграрних підприємств.
(!)Варто відзначити, що процес буксирування танків та інших видів ворожої техніки можна побачити на поширених в Інтернеті відеофайлах, які від початку повномасштабної російській агресії стали вірусними. Оприлюднені багатьма вебресурсами та ЗМІ кадри символізують сміливість та заповзятливість українського народу. Щоправда, відрізнити танки, затрофеєні зіньківським «опором», від «здобичі» добровольців «Гадяцького сафарі» зможуть тільки безпосередні учасники подій. Але важливо інше – потужний спротив, що чинили окупаційним військам безстрашні жителі Полтавщини, та їх реальна допомога Збройним Силам України.
Робота «руху опору» на початку війни тривала понад місяць, до очищення населених пунктів громади від ворожої пошесті. Сергій Максименко узагальнює:
«Хлопці відстежували пересування ворожої техніки в районі Охтирки, Лебедина, у бік Тростянця та інших пунктів Охтирського району до зняття серйозної напруги – коли ЗСУ звільнили Тростянець та відсунули армію ворога до кордонів рф».
До слова, після звільнення Тростянця бійці «опору» виявили склад з російською символікою та понад тисячу футболок з написом «ЛДПР». Боєць № 1 каже:
«Там же були й чохли з радянською зіркою, розфарбовані в жовто-сині кольори, що може свідчити про їх хибні наміри пройти переможним маршем Україною. Але їм це не вдалося, завдяки збройним силам України та «руху опору», який ми створили».
Заступник командира батальйону поліції особливого призначення, який був поруч з місцевими героями у нерівному протистоянні численній армії ворога, вважає, що вони мусили показати москалям, що «це (Україна) – наша земля і ми тут назавжди». Він додає: «Своїм прикладом ми показали, що готові боронити наш край від загарбників усіма доступними методами і ми це робили, думаю, добре».
