Час плине невблаганно швидко. Та, якщо зовсім відверто, то він просто плине. Незважаючи на всі наші, людські, дріб’язкові й суєтні клопоти, проблеми і справи.
На жаль, ми в цьому дріб'язку частенько забуваємо про головне. Втрачаємо пам’ять. Память про, по-справжньому, рідних і близьких людей, про хвилини, години чи навіть просто секунди справжньої радості, що була. Яку дарували нам ці люди.
І ось вже чотири роки спливло, як із нами немає Сергія.
Уже сьогодні ввечері, після чергового, нібито й важливого, і насиченого подіями та справами, дня, згадав...
А яке сьогодні число? Ой, сьогодні ж 27-ме.
І відразу відклалися на потім ще кілька важливо-дріб’язкових справ. Букет в руки — і до Сергія.
Кілька хвилин у тиші. Кілька хвилин скорботи і радості одночасно. Адже згадати було і є що. Було багато справ, багато радості, багато успіхів разом із ним. Було багато планів.
Будуть ще. І плани, і радість, і успіхи, і невдачі. Але вже без нього.
Як сьогодні памятаю той страшний ранок. Пам'ятаю, як їхали із Сашком Діденком на місце події і до останнього заклинали себе й долю, щоб це було неправдою.
Пам’ятаю, як плакав на цвинтарі, так і не договоривши про Сергія, так і не доказавши, яким класним він був.
Пам’ятаю, як Саня Тітаренко своїм виступом розвіяв тугу й печаль і як плескали в долоні всі присутні, проводжаючи Сергія.
Усе це було. Це були ті миттєвості, із яких складається наше життя.
Не знаю точно, але думаю, що Сергію більше б сподобалася промова Сані Тітаренка. Надто ж веселим і життєрадісним був Сергій. Він не любив тужити. Він йшов, точніше летів, вперед і вгору.
....Чотири роки, як із нами немає Сергія Поповича. І до цього часу в мене у смартфоні збереглися його номери телефону. Один підписаний, як "Серьога Хазяїн", другий — "Сер.Вас. Поп". Він дуже сміявся, коли випадково побачив ці підписи. Він узагалі любив сміятися і не любив плакати.
І зараз нам, живим, залишається лише пам’ятати про нього. Трішки плакати і багато сміятися. Як він любив.
