Думаю, що чимало читачів «ЕХО» напередодні 1 січня 2024 року, дослухаючись до своїх відчуттів і передчуттів, котрі неминуче виникають у очікуванні так званого нового року, констатували:
— А радості то немає.
Щось схоже довелося вислухати від кількох рідних або близьких людей.
Один із них згадував:
— Минулого року була в мене надія. Надія, що невдовзі настане Перемога, а з нею і Мир. А зараз цього немає. Тривожно і все. Якось не до радості і не до гулянок.
Дійсно. Не до радості. Тим більше, не до гулянок.
Кінця війні не видно. Очікування (нічим не підкріплені) від контрнаступу не справдилися. Українці гинуть, як на фронті під час боїв, так і в тилу внаслідок варварських бомбардувань рашистами цивільної інфраструктури. Попереду — ще більша частина зими, можливе відключення як електроенергії, так і газу, і повна невизначеність.
У принципі, все так і є. І нічого незвичайного в тому, що в умах і серцях багатьох українців панує апатія та зневіра, немає.
Це — нормальна реакція непідготовленої психіки на стресову ситуацію, котра триває досить довго. І таке вже було. Таке було на початку війни, коли ворог фактично увійшов у Харків і стояв перед Києвом. Таке було, коли рашисти почали бомбардувати енергетичні об’єкти і почалися відключення електроенергії. Забулось.
Зараз гірше не стало. Але психіка, вона така. У мозку збудження від стресу змінюється звиканням, обережним оптимізмом, потім — знову стрес, знову звикання чи апатія.
Так було вже. І ще буде. І хоча, повторюся, із стратегічної військової точки зору особливого погіршення ситуації немає, але апатія є.
А тут ще й ворог продовжує свою інформаційну війну, і наші телевізійні та політичні дурники цьому свідомо чи несвідомо підіграють.
Але що ж робити? Звичайно, автор цієї статті не є мудрецем, який все знає і може дати пораду в будь-якому випадку.
Вдома, коли мені задали схоже запитання про «що ж робити», відповів просто:
— Робити.
Дуже давно дуже багато набагато мудріших людей висловилися на цю тему. Ось найвідоміші висловлювання.
— «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є» (Теодор Рузвельт)
— «Роби, що повинен, і здійсниться, чому судилося». (Марк Аврелій)
— «Думай про краще, готуйся до гіршого, роби, що повинен, і хай буде, що буде» (Хтось із римських стоїків).
Мені особисто найбільше до серця саме чотири принципи, яких дотримувалися представники древньоримської філософської школи стоїків.
Коли згадав про них, відповідаючи на запитання про «що робити», то одна близька людина дорікнула:
— Так це ж приреченість якась. Фаталізм.
Можливо й так. Але як інакше? Адже в будь-якому випадку ми, люди, у кінці нашого життя втрачаємо все. Втрачаємо і матеріальне, і навіть нематеріальне. Навіть у випадку, коли досягаємо Нірвани.
Тому можна взагалі замінити всі ці вищезгадані вирази одним словом.
Роби...
Тут взагалі все дуже просто. Будь-яка робота, будь-яка діяльність, якою б «сізіфовою працею» вона не здавалась, дасть результат. Не тоді, коли тобі хочеться? Ну, то таке.
Але якщо робити, то дурні думки, які неминуче призводять до апатії, в голову точно не лізтимуть.
