Наш читач, пенсійного віку, надіслав у редакцію власний матеріал для публікації. Вважайте його записом підслуханої розмови двох типових українських пенсіонерів.
— Куди поспішаєшо, друзяко?
— Та оце біжу із ціпочком до магазину. Дружина Віра послала за пайком. Оце недавно читав, як один такий же пенс, як ми із тобою, писав у «ЕХО», що йому добавили до пенсії 300 гривень. Це на 200 грамів хліба в день. Як у блокадному Ленінграді. А дружині й того менше, на 100 грамів «добавки» вистачає.
— Так Вірі ж ще по 70 немає. Поділишся із нею своєю «пайкою».
— Та поділюся. Була вона оце в пенсійному, то надивилася там і наслухалася. Фільми жахів «відпочивають». Виходить одна жіночка із кабінету чиновника, плаче і розказує. У неї в чоловіка інвалідність першої групи, а в неї — третьої, робочої. От і ходить щодня на «чорну» роботу, сміття перебирає, аби на ліки заробити. А інший мужичок розказав, як йому добавили до пенсії 300 гривень, а субсидію «урізали» на 600. Як тобі така «шутка юмору»? Як послухаєш таке, то й серце защемить.
— Та якщо тільки защемить, Коляничу, то ще півбіди. От як кров’ю обіллється, то вже біда. У Кобеляках же лікаря-кардіолога немає. А «швидка», то вона нібито й швидка, але не завжди до Полтави встигає довезти.
— Тіпун тобі на язик.
— А щодо субсидії, то я тобі таке скажу. У нас то по Конституції надра і все, що в них, із газом включно, належить народу, тобто нібито й нам із тобою. От тільки не дописано, що «належить» виключно у випадку, коли ти за все це, та й ще із прибутком, вчасно заплатиш якомусь дядькові.
— Отож бо й воно. А без грошей ми нікому не потрібні.
— А чого ти дивуєшся, Колянич? От ти розвинутий соціалізм будував?
— Будував.
— А незалежну Україну будував?
— Будував.
— А Україну в Євросоюзі будуєш?
— Ні, не будую. Старий став, сили немає.
— Ну так чого ж ти дивуєшся. У нас же й до сьогодні діє принцип, що той хто не працює, той і не їсть. От скажи мені краще, Колянич, яка, на твою думку, смерть краща: від болю без ліків, від голоду чи від холоду?
— Ой, та я про це й не думав.
— А потрібно й подумати. Тобі вже пора. Так от, Коляничу, думати тут нічого. Уже все перевірено на пенсіонерах. Найкраща смерть — від холоду. От слухай. Без ліків будеш мучитися. Погано. Покладуть тебе в морг. Почнуть мучитися діти, аби за той морг заплатити. Від голоду навряд чи помреш. Взимку будеш хліб гризти, а влітку на абрикосах із сливами жируватимеш. А як помреш від холоду — красота! У морг не потрібно, полежиш у холодній хаті, нічого із тобою не станеться. А діти тим часом грошей на похорон назбирають.
— Дякую тобі за пораду, Іванович. Просвітив і успокоїв. А я тобі за це іншу історію розкажу. Оце прочитав у газеті, як кобеляцькі депутати земельку безкоштовну отримували. Це — на додачу до їх мільйонних прибутків. Один бідолага-депутат десь під Василівкою два метри землі отримав. Напевне, щоб поховали серед ланів широких. То порадів я хоч за людей. Уже й на смерть собі земельки надбали.
— Та дурний ти Колянич. Ніхто там нікого не ховатиме. Ні серед ланів широких, ні на берегах річок. Розорано вже все, і лани, і береги. Розорали «Урожаї» та «Глитаї». Трактори там гудітимуть. А депутати, вони довго жити будуть. Ти чув оце зараз, щоб когось із депутатів хоронили?
— Та не чув.
І правильно. Бо вони житимуть довго і щасливо. Бо зрозуміли «смисл жизні». І живуть виключно для себе і за рахунок тих пришелепків, які їм повірили і за них проголосували. А зараз вмирають за них і на фронт останнє віддають. Ти от чув, щоб депутати щось для армії жертвували?
— Не чув.
— От і я не чув. Бо вони «смисл» знають.
— Усе, пішов, не буду тебе слухати, Іванович. Піду краще хлібну пайку отримаю, бо дружина супчик із вермишелькою доварює.
— Так ти щасливий пенсіонер, Колянич. Зажиточний. Супчик, бачте, у нього із вермишелькою. Та ще й із хлібчиком. Ти ще скажи, що там і картопля є, в супчику.
— Та є. Дружина-інвалід ціле літо на городі спину гнула.
— От і не жалійся. Будемо жити. От тільки скільки — не нам вирішувати. А депутатам. Ми їх для цього вибрали. Так воно виходить.
Розмову двох щасливих кобеляцьких пенсіонерів, цілком випадково, підслухав Грицько Мотрин.
