Ідея написати саме таку редакційну виникла після дискусії у Фейсбуці. Сто разів зарікався ніколи і ні з ким не сперечатися саме в соцмережах. Адже в більшості випадків подібні суперечки ні до чого хорошого не призводять. Найкращий варіант — сторони припиняють спілкування, вважаючи саме себе переможцем у словесному батлі. Аж тут не витримав і увімкнувся в обмін коментарями.
Сперечалися про Авдіївку. Точніше — про реакцію різних людей на події навколо цього багатостраждального містечка. Не буду переповідати всі нюанси дискусії. Але щиро сподіваюся, що ми, люди, які сперечалися, один одного почули.
Уже після цього почав думати про причини виникнення суперечки. До речі, суперечки більш-менш цивілізовані, без взаємних образ і того, що на жаргоні соцмереж називають «сра..м». Розбирався в собі, адже зазирнути в душі інших людей — то інший рівень.
Нижче — ділюся висновками. Можливо, хтось переживає щось подібне.
Ви не помітили, що в останні кілька місяців серед нас, українців стало більше ненависті? Причому, ненависті більше один до одного, ніж до одного цілком конкретного ворога. Так росіяни проводять свої інформаційно-психологічні операції. Але їх видно і далеко не завжди вони ефективні. То справа не лише в інформаційній війні? І «гриземося» ми між собою не лише через ворожі інформаційно-психологічні спецоперації?
Але ж на початку війни, коли ситуація була більш загрозливою, аніж зараз, таки ж не «гризлися»!
Думаю, усі пам’ятають черги до військкоматів, коли просилися воювати і сліпі, і криві, забиті людьми шкільні спортзали, де плели маскувальні сітки, розливання по підвалах, по великому рахунку, непотрібних «коктейлів Молотова».
Думаю, всі ще пам’ятають ті страх і відчай, коли в перші дні війни ворог фактично стояв на околицях Києва і зайшов у Харків.
Згодом усіх «відпустило». Адже росіяни відійшли від Києва та Харкова, відбувся успішний контрнаступ ЗСУ в Харківській області. А далі — звільнення Херсона, прибуття західної бойової техніки і...
І, здавалось, потрібно ще трішки почекати — і Збройні Сили України відкинуть ворога до кордонів, а з цим настануть очікувані Перемога та Мир. Такі настрої безпідставно «підігрівалися» не зовсім умілою вітчизняною пропагандою. А справжніх військових експертів та аналітиків, які в один голос стверджували, що в України зараз немає потужності, щоб «зайти» в Крим чи провести іншу стратегічну контратаку, просто «не пускали» в загальноукраїнські ефіри чи популярні інтернет-ЗМІ.
Але сталося не так. І зараз, на тлі відступу з Авдіївки, наступу рашистів на інших напрямках, відсутності дієвої допомоги від європейських та американських союзників, в умах багатьох знову з’являються страх і розпач. Ці емоції, яким потрібно кудись подітися, часто переростають в роздратування та бажання знайти винних. А ще голосно і емоційно крикнути про зраду і про те, що все втрачено.
І це зрозумілі людські емоції. Усі ми їм піддаємося, у тому числі і автор цієї статті. Ми ж люди, а не роботи.
І зараз можна піти простим, але не конструктивним шляхом — «призначити» винних. Вибір є. Можна «призначити» винним Зеленського, можна — вище командування ЗСУ, можна — західних партнерів. Але можна й подумати. А що дає таке «призначення»? Та нічого, аніж ілюзія власного самозаспокоєння.
Приміром, автор може всоте повторити, що не голосував за Зеленського і попереджав про небезпеку надмірного захоплення тодішньою «новою» владою. Але що це дасть і змінить на краще? Аж нічого.
Куди подіти негативні емоції?
Зараз, як ніколи, актуальним є досвід в’язня німецького концтабору, письменника Віктора Франкла. Він дуже чітко описав рецепт виживання в екстремальних умовах, якими, безумовно, є роки перебування у «таборі смерті». Далі — цитата:
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися».
А тепер давайте згадаємо ще актуальніші досвід і приклад вже із сучасної української історії. Думаю, чимало земляків бачили, як коментують відхід із Авдіївки командири одного із кращих підрозділів ЗСУ, третьої штурмової бригади. Впевнений у тому, що в них не було ілюзій з приводу тяжкості завдання, яке перед ними поставили. Не було екзальтованості і якогось захоплення з приводу отриманих наказів зайти в місто, яке фактично було оточене ворогом. Але вони зайшли і виконали завдання. Без істерик, без криків та коментарів на кшталт «все пропало».
Це — приклад для нас усіх. І якщо ви не на фронті, якщо ви не знаєте, куди подіти емоції, то просто працюйте, робіть те, що можете, і обов’язково підтримуйте армію, підтримуйте своїх. Це просто, дієво і дійсно конструктивно.
Реквізити волонтерської організації «Кобеляки допоможуть» розміщуємо в цій статті. Юрій Дейнека, Тетяна Вільхова та їх однодумці завжди на зв’язку.
Отримувач: ГО «Кобеляки допоможуть»
Код отримувача: 44797615
Рахунок IBAN: UA333052990000026009041210433
Назва банку: АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Контактний тел: +380983053557
