Продовжуємо знайомити наших читачів з історією міських парків та скверів. Попередня публікація на цю тему, судячи з кількості коментарів та «вподобайок» у соцмережах зацікавила кобелячан. І це чудово. Це свідчення того, що, окрім матеріального та буденного, людей цікавить ще й історія рідного містечка й краю.
У статті під назвою «На місці міського парку Перемоги був баштан» в основному мова йшла про історію створення парку Перемоги. Але ж у Кобеляках не одне таке місце. Тому редакція зайнялася пошуком матеріалів та спогадів щодо історії інших міських парків і скверів. Як виявилося, досліджень на цю тему не надто багато. А люди, які були свідками тих подій, у своїй більшості вже відійшли у вічність.
Та не даремно ж говорять: «Хто шукає, той завжди знайде». Від краєзнавця Юрія Попруги ми отримали пораду звернутися до директора міського музею Тетяна Чешко. А Тетяна Миколаївна, у свою чергу, ознайомила автора цих рядків із цілою пошуковою роботою на тему історії кобеляцьких парків. Це дослідження було у свій час проведене зусиллями кобелячанина Павла Різуна та його онуки Роксолани й Оксани Ярмоленко, педагога ліцею № 1.
Ми звернулися до цих людей за дозволом щодо використання їх напрацювання. І дозвіл був люб’язно наданий.
І починаємо ми розповідь про історію кобеляцьких місць відпочинку з парку, точніше саду, якого вже немає. І, на жаль, не буде. Адже місце, де він був розташований, уже забудоване.
Волявський садок
У «Єпархіальних відомостях» за 1880 рік є розповідь про Павла Федоровича Волявського. Окрім біографічних даних (народився він у 1859 році в Кобеляках; одержав освіту в Києво–Могилянській академії; був Кобеляцьким міським головою), ішла мова про рідкісний талант нашого земляка, що проявлявся в його постійній турботі про поліпшення життєвого рівня керованого ним містечка та його облаштування. І тут же наводився приклад. З ініціативи Павла Федоровича в Кобеляках, у районі Покрівської церкви, на честь 100‑літнього ювілею Катерининської грамоти в 1875 році було закладено сад, якому дали назву «Катерининський».
Павло Федорович Волявський
Так ось, переважна більшість опитуваних сказали, що по — іншому просто не могло й бути: Волявський його посадив, випестив і зростив, а значить садок повинен був носити не чиєсь, а саме його ім’я. І в додачу до свого переконання старожили давали Павлові Федоровичу майже однакову характеристику: він був людиною виняткової мудрості, культури та освіченості. Свій робочий день на посаді міського голови, як правило, починав із саду, поливаючи і підрізаючи дерева…
А ще людська пам’ять зберегла те, як він щороку навесні, лише зійде сніг, їздив до Грузії, Молдавії і Чехії по саджанці сортових дерев, які потім сам же і садив.
Старожил-дідусь повідав історію, яку йому в свій час розповів батько.
За задумом, сад мав бути незвичайним. Для цього Павло Федорович дуже вдало обрав місце — поруч річка, гористий ландшафт. Коли розпочалися роботи по висадці дерев, щодня там працювало до тридцяти чоловік. Вони переносили ґрунт, засипали вибалки та яруги. І все це робили вручну — на той час не було ні машини, ні складних механізмів, щоб перекидати ґрунт. Для цього всю територію саду, а це майже сімдесят гектарів, було засипано перегноєм і закрито дерном… Самі дерева були висаджені своєрідними острівцями: острівець яблунь, груш, слив, вишень і так далі. Кожен острівець був огороджений кущами окультуреного терну. Алеї засаджені квітами…
Садівниці
…Павло Федорович понад усе любив робити прищепи. У його саду було близько вісімдесяти сортів лише яблунь. Переважну більшість із них він вів особисто… Але найбільшою гордістю він все ж таки вважав чорні троянди, які росли на… дубові. Щоб прищепа взимку не замерзла і витримала тридцятиградусний мороз, окутував її ячмінною соломою. Чому саме ячмінною, батько не знав, але стверджував, що ніяка інша не зможе захистити паростки від лютого морозу, а ячмінна зможе навіть і від сорокаградусного.
Старожил-бабуся розповіла:
— У центрі саду Павло Федорович викопав невеличке озеречко, з боку якого на гранітних брилах поставив кам’яну скульптуру оголеної жінки. Всі знали, що скульптор виліплював її з дружини Волявського — вона була надзвичайно чарівної вроди… А метрів за три від скульптури він влаштував два фонтани… Це була дивовижна краса, на яку хотілося дивитися і дивитися. У мене і зараз завмирає серце від самого лише спогаду.
…Частину саду більшовики розтрощили відразу після революції. Тоді все підряд трощили. Люди були темні й неосвічені. Навіщо їм тільки було знищувати таку красу, не знаю…
Волявський був дуже розумним головою. Прекрасним і дбайливим господарем та взірцевим сім’янином. Коли він помер, то на похорон приїжджали навіть із Москви і Петербурга і генерали, і професори різні. Одних лише священиків було близько ста. Дорогу до кладовища люди вимостили килимами. Кажу ж вам, кобелячани дуже любили його.
Щоб отримати дозвіл на будівництво жіночої гімназії, Волявському довелося тричі їздити на прийом до Миколи Другого… А щоб висадити той самий сад, він витратив усі свої заощадження, а коли їх виявилося недостатньо — продав фамільні коштовності і картини.
Погодьтеся, важко уявити, щоб зараз жителі Кобеляк проводжали в останню дорогу, вимощаючи шлях килимами. Хоча можливо, цей нюанс і є перебільшенням. Адже фото, тим більше, відео доказів немає. І не могло бути.
Але беззаперечним фактом є те, що всі кобелячани, кому 50 років і старші, прекрасно пам’ятають частину того вже легендарного садка Волявського. Учні тодішньої школи №1, понад усе любили «бастувати», тобто прогулювати уроки, саме в цьому місці. У тіні під величезною грушею простору вистачало усім.
