Кобеляцький пенсіонер ділиться своїми роздумами з приводу того, які джерела енергії використовувати у випадку можливого подорожчання газу.
Вирішив оце днями кума провідати. Думаю, схожу, поцікавлюся, як він свята пережив.
Захожу, дивлюся, сидить мій кум, хмара хмарою. Спочатку подумав, що він вчергове із дружиною посварився на ґрунті неприйняття нею його чергової раціоналізаторської ідеї. Як кажуть, не досягли сторони консенсусу.
Запитую:
— Чого надувся, як сич на віхолу?
— Та де ти тут віхолу побачив — сонце світить, як у квітні.
А далі починає пояснювати причину свого поганого настрою. Каже:
— От ти уявляєш, що ж це із газом виходить. Україна припинила транзит у Європу, щоб москалям збитки нанести.
— Ну і що? Це ж добре!
— Та нібито й добре. Але не зовсім. Кажуть, що й ми за це заплатимо. Тільки опалювальний сезон закінчиться, як нам ціну на газ піднімуть у чотири рази.
— Ну так літо ж буде! Навіщо нам той газ?
— Так за літом же знову буде зима. І жити й далі хочеться. А з ціною газу в гривень так тридцять за куб хату не надто нагрієш. І от я почав розмірковувати, яку альтернативу газу вигадати.
— Ну і що ж ти вигадав?
— А от послухай. Сказав своїй, що буду піч у хаті ставити. А вона одразу дибки стала. Сказала, що то буде лише через її труп. Мовляв, та піч півхати займе. Доведеться і килим зі стіни знімати, і сервант у сарай виносити. А вона для того, щоб той сервант купити, колись 25 років у черзі стояла.
— Дивлюся я на тебе, куме, та й думаю: от тобі вже багацько років, а розвиток, як у школяра молодших класів. Це ж тобі твоя дружина ще не все розказала. Давай я розкажу, пічнику ти наш.
І почав я кума економічній грамоті вчити.
Ні буряка, ні кізяка
Для початку, назвавши кума йолопом, я провів йому невеличкий економічний лікбез із екскурсом у недалеку історію.
Кілька десятиліть тому кожен із нас міг на колгоспному полі нарубати стебел кукурудзи, назбирати голівок із соняшнику, назгрібати багацько соломи. Та що там гріха приховувати, можна було і з самого колгоспного току різної всячини на розпал печі наносити.
А зараз все, лафа закінчилася. І справа не лише в тому, що в приватника на току відеокамери стоять і собаки здоровенні бігають. Воно після сучасних комбайнів і на полі мало що залишається. А те, що залишається, швиденько приорюють, щоб як добрива слугувало.
Можна, звичайно, надумати собі і піти в лісосмугу, щоб, як раніше, хмизу назбирати. Але он в «ЕХО» читаємо, що влада створює підприємство, котре буде ті насадження контролювати. А як спіймають, то тут уже профілактичною бесідою не відбудешся. Здадуть поліціянтам, а ті напишуть протокола — і в суд. І штраф припаяють такий, що мало не здасться. Або й взагалі в буцегарню запроторять. І тому потрібно ще зважити, що вигідніше: у холодній хаті сидіти чи в теплій тюрмі за ґратами.
Раніше бувало й таке, що кізяками в печах топили. Щоправда, не так часто це було. Десь із разок на тиждень, коли хліб пекли чи буряк на самогонку тушили.
Тепловіддача від коров’ячих кізяків таки добрезна. Але ж, де їх зараз взяти, тих кізяків? Щоб вони були, потрібні, як мінімум, корови. А корови в Україні невдовзі в Червону Книгу внесуть, як рідкісний вимираючий вид фауни.
Уся надія — лише на погоду
Послухав мою аргументацію кум і ще більше зажурився. Таки ж правду я йому розказав. Нехай і сумну, але правду. А потім і питає:
— Так що ж, і надії тепер немає? Ніякого виходу із ситуації? Це мені тепер взимку хіба що в хутряний мішок залазити і, як той чукча, до весни в сніг зариватися?
— Озирнися навколо, де ти той сніг в Україні нині бачиш? Зими ж практично немає. От погода — вона таки за нас. Хоч і ремствують щось там вчені, говорять про майбутні катаклізми через глобальне потепління, а нам, українським пенсіонерам, воно таки на руку. Дивись, у січні посадимо картоплю і до наступної зими три врожаї викопаємо. І якщо в Польщі буде неврожай, а білоруську картоплю до нас не пропустять, то можна буде ще й якусь копійчину заробити. На оплату комуналки може й вистачить.
Кум відразу підняв голову і вигукнув:
— А що, непогана ідея! Обдумаю, опрацюю і, можливо, візьмусь за лопату.
— Отож, думай, але не довго. Погода — вона непостійна. Якась течія знову не туди поверне — і закінчиться для нас лафа із глобальним потеплінням. Не встигнеш і картоплю посадити.
Після цих слів я дістав із кишені «чверточку», яку позичив у дружини, що берегла її вміст на «розтирання», і налив собі й куму по сто грамів.
Випили ми, рукавами втерлися. І так воно потепліло в наших організмах, що одразу захотілося ще жити довго і щасливо, в теплі й добрі.
От шкода лише, що надія в нас лише на природу залишилася.
