Кожен з нас має свою історію. Своє життя. По-своєму цікаве.
Історія життя військовослужбовця Андрія Мілька цікава тим, що він пішов добровольцем свідомо захищати країну тоді, коли інші намагаються якимось чином цього уникнути.
З Андрієм ми знайомі давно, живемо в одному місті, я знала, що він у війську, але більше про його життя дізналася, коли минулого тижня ми, на запрошення дирекції шкіл, приходили разом у навчальні заклади, де розповідали про важливе: я — про волонтерську діяльність, Андрій — про воєнні будні. На зустрічах зі школярами я говорила про мою мотивацію бути волонтером — мені достатньо уявити зиму в окопі, усі труднощі там, тому хочу робити свій внесок у нашу спільну перемогу щодня.
Андрій Мілько мріє про мирне майбутнє для своєї дитини і всіх інших, виборює цей мир для нас щодня.
У армію рвався ще з часів АТО
Захисник розповідає:
— Я народився і виріс у Кобеляках. Закінчив Кобеляцьку середню школу № 2, наше профтехучилище, потім навчався в Полтаві, одружився, тут народився мій син Денис. З дружиною не склалося, тому вихованням дитини займалися я з бабусею, моєю мамою. На той час, коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, ми з Денисом перебували за кордоном, у Чехії, Злінський край, місто Штудлов. Я працював на фермі пана Йозефа, який мав сімейний бізнес із виробництва яблучного соку. Був старшим на виробництві, де з яблук чавили сік, отримував непогану зарплату. Мій Денис навчався у школі в місті Горний Дідич, займався боксом, відвідував гуртки за інтересами. Жили добре, хоча я працював практично без відпочинку, та на вихідних могли прогулятися містом, син їздив з класом на змагання або на екскурсії містами Чехії та в інші країни. Коли Денис закінчив навчатися, ми вирішили повернутися в Україну. Це був березень 2023 року.
— Як потрапив у військо?
— Воювати мені хотілося, ще коли розпочалася АТО. Проте, за станом здоров’я я був обмежено придатний, на службу мене не брали. І коли я повернувся з-за кордону в Кобеляки, одразу пішов у територіальний центр комплектування. Пропонували службу у воєнній частині забезпечення, ТЦК та СП, медпідрозділах чи підрозділах логістики, та мене це не влаштовувало. Довго мене не хотіли брати, проте я не здавався, оббивав пороги місцевого «воєнкомату» і багатьох інших. І вже навесні цього року підписав контракт, приєднавшись до лав Збройних Сил України.
— Розкажи про свою службу в ЗСУ.
— Спочатку місяць я був у навчальному центрі при військовій частині. У «учебці» ми практично відпрацьовували завдання бойової підготовки, підвищували рівень польової навченості, залежно від рельєфу місцевості й обстановки навчали, як треба переміщатись, вчили ази медицини. Воїн має загартуватись і морально підготуватись до виконання бойових завдань. Бо людина, яка ще вчора була цивільною, часто на початку служби отримує стрес. Ми ж усі різні.
— Де ти воюєш? Що входить у твої обов’язки?
— Ми розміщуємося на Сумському напрямку. Спочатку мене призначили водієм-санітаром евакуатора, вивозив поранених бійців з передка. Минулого місяця переведений на іншу посаду в зв’язку із втратою слуху під час виконання бойового завдання. Тому віднедавна я — водій-механік МТЗ. Водій МТЗ в ЗСУ — це військовослужбовець-спеціаліст, який керує військовими автомобілями, машинами спеціального призначення та іншою технікою, відповідаючи за перевезення особового складу, вантажів, матеріально-технічних засобів (МТЗ), а також за їх обслуговування та підтримку в бойовій готовності.
На війні у кожного солдата — своя аптечка
— Розкажи, що має знати водій еваковтомобіля та і взагалі, мабуть, кожен захисник, коли приступає на службу? Основи медицини?
— Усі військовослужбовці мають засвоїти основи МАРЧ — це ключовий алгоритм у тактичній медицині для надання першої медичної допомоги пораненим у екстремальних умовах. Та взагалі, вважаю, у воєнний час і цивільним не завадило б знати ці ази надання допомоги. Це — уміти негайно зупинити сильну кровотечу за допомогою турнікету, знати. що він накладається на кінцівку на 2 години з обов’язковим зазначенням точного часу, коли це зроблено, відносно безпечний період становить 2–6 годин, після чого великий ризик незворотного пошкодження тканин, нервів та м’язів зростає і може призвести до ампутації. Також кожен військовослужбовець має знати, як у разі надання першої допомоги забезпечити прохідність дихальних шляхів, усунути пошкодження грудної клітки, що заважають дихання, наприклад, закриття відкритих ран, оцінити стан кровообігу, перевірити турнікети, запобігти переохолодженню пораненого і таке інше.
— Яке забезпечення військовослужбовця одягом, аптечкою, продуктами?
— Із екіпіруванням проблем немає: частина забезпечує всім необхідним, від шкарпеток до дощовика. Та за все військовий має нести відповідальність, бо кожна річ за ним числиться. Аптечку кожен старається доукомплектувати. У ній обов’язково мають бути ліки першої необхідності, бинти, рукавички, чотири турнікети. У разі поранення на полі бої, медична допомога надається бійцю лише з його аптечки. Тобто, що ти маєш — тим і користуватимуться. Чому так? Пораненого евакуюють, а людина, яка йому допомогла, має залишитися зі своєю цілою аптечкою. З харчуванням проблем практично немає. Дуже допомагають волонтери. Всі хлопці радіють, коли нам передають свіжу випічку чи інші домашні страви, дуже ми вдячні за газові балончики, павербанки, ліки — це все дуже допомагає на службі. Приємно, що в тилу за нас пам’ятають.
— Що мотивує тебе? Що дає сили тоді, коли опускаються руки?
— Будь-який військовий вам скаже, що ключовий момент переваги над ворогом — це мотивація. Не перевага в озброєнні, не навички бою — перш за все мотивація. Без неї навіть новітня західна техніка залишається напризволяще ще до бойового зіткнення, а особовий склад розбігається. І навпаки: мотивовані добровольці з одними гранатами та автоматами в перші дні повномасштабного вторгнення показували дива спротиву. Тому добре, коли поруч побратими, такі ж налаштовані захищати країну, як і ти. Сили черпаю в русі. Зажди був активним. Я не звик сидіти на місці. Ні в мирному житті, ні, тим паче, зараз, у війську. Спочатку ми всі думали, що війна — то не надовго. Я теж так вважав. Тому мені надає сил думка, що війна — не вічна і колись вона скінчиться, я поїду за кордон, до моря, гулятиму там із сином, скуштую тамтешнього пива, просто житиму своє життя. Такі мрії дають можливість рухатися далі.
Що ж, ми, як і наш захисник Андрій Мілько, всі віримо у те, що війна — це тимчасове явище, сподіваємося, що виборемо перемогу з мінімальними втратами. Не буває вічних воєн, і так само не буває вічних імперій. І здається, а так воно і є, що доля світу залежить від кожного з нас — якщо Україна впаде, то завтра запалає половина світу, і ніде не можна буде сховатися від війни. Тому краще робімо щось, щоб зупинити війну раніше. Краще зроби щось сьогодні, ніж завтра. Час важливий. Перемога залежить від кожного з нас.
