73–річний житель Кобеляк Григорій Телятник розповідає про «принади» свого перебування в місцевій лікарні й просить земляків про допомогу.
Григорій Телятник по суті є корінним кобелячанином. І хоча чоловік народився в селі Чапаївка, сусідньої Козельщинської громади, практично все його свідоме життя пов’язане із Кобеляками.
Доживши до семидесяти років, Телятник почав тяжко хворіти. І зараз, цілодобово перебуваючи в ліжку, через ЗМІ прохає земляків допомогти йому. Адже в сім’ї фактично закінчилися гроші навіть на знеболювальні медикаменти, без яких він приречений на постійні муки.
Взагалі, уважні й постійні читачі «ЕХО» добре знають Григорія Телятника. Люди старшого покоління можуть пам’ятати його ще по роботі.
У свій час Григорій Григорович працював головним інженером у колишньому колгоспі імені Кірова, на кобеляцькому комбікормовому заводі, майстром у СПТУ-43 (нинішній Аграрний ліцей).
Потім вийшов на пенсію. І вже в поважному віці спробував себе в статусі журналіста, став активним дописувачем у газеті «ЕХО». Статті, написані Телятником, виходили в друк під псевдонімом Грицько Мотрин. У них він із притаманним лише йому гумором та гіркою іронією розповідав про своє життя типового українського пенсіонера.
Ми регулярно друкували дописи Грицька Мотрина. Аж раптом, він перестав надсилати свої статті. У принципі, нічого неординарного, перестав, то й перестав. Можливо, Муза покинула чоловіка, можливо, щось не сподобалось у співпраці з редакцією.
Аж ось у лютому 2026 року він зателефонував. Коли на екрані телефону висвітилося його прізвище, то я спершу подумав, що Муза до нього повернулася і він запропонує для друку свій черговий допис.
Але Телятник нічого не запропонував. Він попросив про допомогу, Попросив допомоги в організацією збору коштів на його лікування. Адже без сторонньої матерільної допомоги він приречений на життя в муках.
Ледве стримуючи сльози, Григорій Григорович пояснював:
— Давлять мене болячки. Спочатку інсульт. Потім почалася гангрена, ампутували мені обидві ноги. Зараз лежу в ліжку. А воно болить, хвороба не відступає. А поряд — лише дружина. Все, ніхто про мене більше не згадує. Ходила дружина в міськраду, просила допомогти матеріально. Дали трішки грошей. Потім пішла вдруге. Відмовили. Сказали, що допомагають лише онкохворим. А мені лише на знеболювальні та перев’язочні матеріали тисячі півтори в тиждень потрібно. І операції обійшлися в десятки тисяч. Грошей у нас пенсіонерів уже не залишилося. Не допомагає ніхто. Ні — Толя Таранушич виділив п’ять тисяч. Я готовий йому ноги за це цілувати (від автора: плаче). Міська рада оголошення про збір коштів розмістила. Теж люди трішки перерахували. Одна бабуся 50 гривень надіслала. Напевне, така ж незаможна, як і ми з дружиною. Дуже дякую і цій жіночці. Але тих грошей, що люди дали, вже немає. І немає у нас, за що купляти навіть знеболювальні. Ти уявляєш, як воно — жити, коли щодня, щосекунди болить? Думаю, що ні. І не потрібно, не уявляй, не дай Боже такого нікому.
Прошу тебе, братику, напиши і ти щось про мою біду. Може хоча б оголошення із сайту міськради передрукуй. Бо не знаю я, що робити і до кого звертатися. Тільки на благодійників надія залишається.
Везли, як собаку, в багажнику
Наша розмова із Григорієм Телятником відбулася в його домі. Точніше — у його кімнаті біля ліжка, в якому він постійно перебуває декілька місяців. Адже пересуватися далі кімнати через ампутовані кінцівки і рану, яка не заживає, Григорій Григорович просто не може.
Телятник розповів про «найяскравіші» моменти свого перебування в кобеляцькій лікарні.
Почав із першої операції, що була проведена три роки тому.
Розказав:
— Написали моїй дружині Катерині Олександрівні довжелезний список із того, що має купити, аби мене прооперували. Ну ліки, крапельниці — це таке, це зрозуміло. Медицина не безкоштовна, купляй все сам. До цього ми були готові. Але в тому списку, окрім ліків, ще були 50 м марлі медичної, 30 гумових рукавичок і 5 спецкостюмів для хірурга. Я ще запитав санітарку, навіщо мене будуть марлею в кілька шарів обмотувати. А вона сказала, що потім більшість із купленого мною назад в аптеку здадуть і гроші поділять.
…. Прооперували мене. Помістили в реанімацію. Боляче. Через чотири дні прийшов лікар. Наказав зробити перев’язку і перевести в загальну палату. Перевели. Там ще чотири дні побув. Виписали. Ми з дружиною по своїй наївності думали, що мені, як людині, що не може рухатися, якийсь спецтранспорт чи хоча б фізичну допомогу в лікарні нададуть. Ага, розігналися надавати. Викликала моя Катеринина Олександрівна таксі. Приїхала машина. І почалася операція «Евакуація». Стали дружина і чотири санітарки думати, як же мене нерухомого в машину посадити. Не вийшло в них нічого. Але потім хтось таки додумався. У жінки-таксистки була машина з величезним багажником. От його, багажник, відкрили і мене туди засунули. І поїхав я додому, як той собака, якого завозять, у багажнику автомобіля. Хоча мушу подякувати жінці-таксистці, їхала дуже обережно. Було із чим порівнювати. Коли в лікарню мене «швидка» везла, то водій дуже «швидив», жодну яму не обминув на шаленій швидкості. А, ось ще згадав. Не хотіла ж мене «швидка» в лікарню везти. Сказали спочатку, що вони, бачте, не таксі. То дружині довелося нагадувати їм, що її син на війні безвісти зник, таких, як вони, захищаючи. Подіяло. Через півтори години приїхала «швидка».
За словами Телятника, після прибуття додому в багажнику виникло питання про те, як його звідти дістати і занести в будинок. Дві жінки (дружина і таксистка) просто фізично нездатні були це зробити. На щастя, до сусідів приїхав син — молодий і дужий чоловік. Він і допоміг.
Надія лише на земляків
Зараз Григорій Телятник прикутий до ліжка. Рана не гоїться. Перев’язує її його дружина, кухар за фахом, та сусідка — бухгалтер. Діють за методикою, котрою поділилася милосердна дівчина-аптекарка, яка і як діяти розповіла, і які препарати купити порадила. За словами Телятника, у лікарні ніхто нічого не розповідав і не радив. А рани нібито просто заливали «зеленкою».
Телятник впевнений, що його направлять на чергову операцію. Каже:
— Не знаю, чи вона потрібна мені, а лікарні потрібна точно. Читав я, що прийняли якийсь закон, що там, де хірурги за рік не проведуть триста операцій, то хірургічні відділення просто закриють. От вони й різатимуть всіх підряд.
Але в сім’ї немає грошей не те, що на операцію, тобто на 50 метрів марлі та п’ять костюмів для хірурга, а навіть на перев’язувальні матеріали та знеболювальне.
Тому виконуємо головне і єдине прохання Григорія Телятника — друкуємо номер банківської картки, на яку можна перерахувати гроші, що будуть використані на придбання найнеобхідніших ліків. Карта 5168 7451 6502 2382.
…Можливо, цього разу, якщо Григорію Телятнику доведеться їхати в лікарню, керівництво комунального медзакладу згадає, що іншому комунальному соцзакладу німецькі благодійники саме для таких потреб новенького автобуса «Мерседес» надали.
Хоча… Людину без двох ніг запихати в багажник, напевне, стало зручніше.
