Капітан Нацгвардії Олександр Житник народився і виріс у Кобеляках. У полон потрапив ще навесні 2022-го, виконуючи бойове завдання у Маріуполі. У неволі Олександр перебував більше чотирьох років.
Так вже сталося, що Олександр Житник став одним із перших кобелячан, які, будучи військовослужбовцями, потрапили до рашистського полону.
На момент повномасштабного рашистського вторгнення Олександр перебував у Маріуполі. Там він ніс службу в складі одного з підрозділів Нацгвардії. Мав офіцерське звання капітана. У цьому ж місті жили і його дружина та маленький син.
Як відомо, ворожа армія дійшла до Маріуполя і оточила місто вже в перший місяць війни. Дружині Олександра Житника Катерині з маленьким Матвійком вдалося виїхати 22 березня.
Востаннє вона говорила з чоловіком по телефону 30 квітня 2022-го року. Після цього була довга і зловісна тиша. Про поневіряння сім’ї офіцера Олександра Житника ми писали в статті «Мій тато крутий!». Вона була надрукована в телеграм-каналі «Вояцький визвіл». Тоді вже було відомо, що Олександр Житник перебуває в полоні.
Після того було дуже багато обмінів військовополоненими. Зокрема, поверталися додому і оборонці Маріуполя та «Азовсталі». Але Олександра Житника росіяни не відпускали.
Його мама Оксана Вікторівна, із якою ми спілкувалися, говорила:
— Він же офіцер. Не хочуть його відпускати.
15 травня вже 2026 року з неофіційного джерела редакція «ЕХО» отримала інформацію про те, що Олександра Житника нарешті визволили з неволі. Ми одразу зателефонували до Оксани Житник. Мама підтвердила, що теж отримала звістку про визволення її сина.
Буквально через кілька годин інформація була підтверджена на офіційному рівні.
18 травня ми знову зв’язалися із Оксаною Житник. Вона розповіла, що вже говорила із сином по телефону. Він в Україні, в безпеці. Зараз проходить карантин та передбачені законодавством перевірки.
Оксана Вікторівна говорить:
— Він одразу сказав,що руки-ноги в нього цілі. Але я чую, що психологічний стан, відверто кажучи, не найкращий. Знервований мій син. Але як може бути по-іншому? Безумовно, він мені все не розказує. Може й не розкаже. Але дав зрозуміти, що рашисти набагато гірші за тих фашистів, про яких ми читали в книгах і дивилися кіно.
Від автора: відверто кажучи, у цьому можна було б і не сумніватися.
Днями Оксана Житник має поїхати до сина. Коли він зможе приїхати в рідні для нього Кобеляки, жінка ще не знає.
