Березень 2022 року. Місто Кобеляки в Полтавській області. Вечоріє… На подвір’ї родини Житників господар саме відкидає сніг. Раптом біля воріт зупиняються старенькі «Жигулі». На вулицю вибігає чорнява жінка. Розхристана, нашвидкуруч накинута на плечі куртка. «Матвійчику, Катрусю!» — жінка не стримує сліз і кидається до авто, з якого ще ніхто навіть не встиг вийти.
У цю мить відчиняються дверцята і на вулицю виходить водій. Він допомагає вийти своїм пасажирам — мамі із маленьким хлопчиком на руках. Дитина і мама в обшарпаних, брудних куртках, змучені…
«Мамо!» — промовляє жінка і не стримує сліз. Хлоп’я швиденько забігає до хати. Його підхоплює на руки щасливий дідусь, який вже давно забув про відкидання снігу і тішився приїзду своїх гостей.
Це приїхала невістка Катерина із сином Матвієм із Маріуполя до батьків свого чоловіка Олександра. Олександр у цей час захищав місто від окупантів — він військовий. Закінчив академію НГУ в Харкові.
«Ми до 22 березня прожили в Маріуполі. Зв’язку із чоловіком не було. Ми навіть не знали, де він. Готували їжу на вогнищі. Спочатку були в квартирі, а потім перебрались до знайомих у приватний будинок. Бачили, чули, як знищували наше місто окупанти», — згадує Катерина пережите в Маріуполі.
Катерина із сином Матвієм живе у своїх свекра й свекрухи вже майже два роки. Гуртом легше чекати Олександра із полону. Жінка із маленьким синочком часто гуляє вулицями рідного містечка чоловіка, поруч із домівкою — школа, яку закінчував Олександр, зовсім недалеко — річка, де любить купатися військовий… Усе тут Катерині нагадує коханого.
Мама військового Оксана Вікторівна ніжно обіймає свого онука. Жінка дивиться на Матвія — викапаний Сашко. Лише очі Катрусині. А так, як тато в дитинстві. У квітні Матвієві виповниться п’ять років. Хлопчик знає, що тато в полоні, розуміє, що він боронить Маріуполь. «Мій тато — крутий», — сказав сьогодні Матвійко», — тішиться, розповідаючи про свого чоловіка, Катерина.
Ми розмовляємо 24 листопада. У цей день рівно п’ять років тому Олександр і Катерина одружилися. Весілля святкували в Маріуполі. У ресторані «Еллада». Катя надсилає мені фотографію зруйнованого ресторану. На знімку — суцільні руїни. У 2018 році молодята Житники святкували свій найважливіший день… Було багато гостей, серед них найдорожчі — батьки, бабусі, інші родичі, друзі…
«Ми любили гуляти Маріуполем. 30 грудня перед самим Новим роком гуляли біля Драмтеатру. Було так гарно, так затишно. Усе у вогнях. Ми втрьох гуляли такі щасливі!» — згадує Катерина останній Новий рік перед війною.
31 грудня Катерина готувала святкову вечерю на затишній кухні власної квартири, яку молоді люди придбали в 2020 році. Встигли зробити ремонт, купили техніку. Напередодні Сашко саме поставив ялинку у вітальні, і подружжя разом із сином її прикрасили. «Був такий гарний Новий рік. Ми були вдома, разом. Це зараз дуже сильно відчуваєш, коли вже стільки часу ми не бачили нашого чоловіка, тата», — дружина українського військового поринає в спогади.
Жінка розповідає, що коли виїздила із сином із Маріуполя, то нічого не встигла забрати із квартири — лише документи сина: «Найцінніше, що там залишилось — це ікони, якими нас благословляли наші батьки, а ще — відбитки ніжок Матвійка. Нагороди чоловіка також залишись вдома».
Пізніше знайомі повідомили Каті, що їхню квартиру обшукували росіяни, винесли звідти все, що їм потрібно, і дозволили її грабувати. Тож зараз там залишились лише голі стіни і розбиті вікна…
Матвійко народився в 2019 році у Маріуполі. У цьому місті він зробив свої перші кроки. Тут вони з татом любили гуляти… «Саша завжди займається спортом, це його улюблене заняття. Після роботи десь три-чотири рази на тиждень він робив пробіжку по Маріуполю, по нашому району, а потім біля нашого дому в Маріуполі займався на турніках. То ми завжди з Матвієм увечері виходили до нього. Матвій розминку повторював, Саша на турнік його також трошки чіпляв, підкидати любив угору, Матвій завжди сміявся», — ділиться світлими спогадами Катерина.
Мама Олександра також підтверджує — її Саша ріс дуже спортивним — займався футболом, гирьовим спортом, мав розряд із гирьового спорту. Крім того, він захоплювався і баскетболом, і волейболом, і на турніках постійно тренувався. Гарно навчався в школі, допомагав по господарству…
Дружина українського військового надсилає фото. Із світлин на мене дивиться український воїн — чорнявий, кароокий, підтягнутий… «У нього зріст — 192 сантиметри. Справжній воїн. У нас у родині не було військових, але Саша змалечку говорив, що хоче бути поліцейським або військовослужбовцем. То ми його і підтримували в його прагненнях. Він такий, знаєте, добрий, хороший у нас», — не стримує сліз мама українського полоненого.
Катерина пригадує, що востаннє вона бачилась із чоловіком наприкінці лютого 2022 року. Він тоді прибіг у квартиру, де вони знаходились із сином, просив дружину виїжджати з міста. «Ми намагались 5 березня виїхати, але нас не випустили з міста, сказали, що це дуже небезпечно», — пояснює Катерина.
Уже перебуваючи на Полтавщині, жінці вдалось вийти на зв’язок із чоловіком. Він телефонував, коли в нього з’являлась така можливість. Коротко намагався втішити рідних. Усе питав, як вони. Останню розмову із коханим Катя пам’ятає, ніби це відбувалося сьогодні. 30 квітня 2022 року Олександр зателефонував, розпитував про сина, говорив, що в нього все добре. А далі запала тиша.
У вересні 2023 року Катерина отримала від чоловіка листа, в якому він писав, що любить їх понад усе на світі і дуже скоро повернеться. «Досить позитивний такий лист на шматочку із блокнотика. Дуже короткий», — пояснює жінка.
27 квітня 2023 року Катерина спілкувалась із Олександром по відеозв’язку, вона пригадує кожне слово: «Він довго не говорив, бо йому подали знак, що пора завершувати розмову. Вочевидь, вівся відеозапис. Тоді я побачила, що в нього на обличчі з’явився шрам, він дуже схуд. З розмови я зрозуміла, що він отримував від мене листа. Питав мене, чи довго він тут буде ще знаходитись».
6 квітня 2023 року. Матвієві виповнилось чотири роки. Йому подарували двоколісний велосипед. Святковий торт із машинками, кульки. Поруч мама, бабуся, дідусь, прабабуся, молодший брат батька Данило. Немає тільки тата. Хлопчик озирається по сторонах і шукає татуся. Йому багато розповідають про тата, показують відео, фото. «Але де ж тато?» — як може зрозуміти чотирирічне маля, що таке полон, що таке війна і чому тата немає в такі важливі для нього миті.
Це ми в садочку на святі осені. Це ми вперше на Полтавщині збирали гриби. Це Матвія кавʼярня улюблена, там він пʼє какао та макарони їсть. Це річка Ворскла, від нас пляж хвилин п’ять. Матвій любить купатися, і Саша також… Це ми влаштували свято Матвію на чотири роки», — яскраві дитячі фотографії Матвія, на яких немає тата.
«Саша завжди підтримував мене, допомагав у домашніх справах, та і взагалі відносився з любов’ю та повагою до мене. Завжди робив компліменти та хвалив, наприклад, за смачну вечерю», — згадує коханого чоловіка Катерина.
Катерина, Матвій, мама, тато, бабуся, брат Данило… У Кобеляках на Полтавщині часто збирається дружня родина українського військового Олександра Житника. Рідні розглядають фотографії із минулого життя, багато згадують, сміються, плачуть. Усе разом. Разом чекають свого Героя вдома.
12 січня 2024 року капітану Олександру Житнику виповниться 32 роки. Уже понад півтора року український воїн перебуває в російському полоні. Рідні військового збираються їхати до столиці — на акцію у підтримку українських військовополонених, яким обіцяли повернення додому через три-чотири місяці. За місяцями минають роки. Воїни досі в полоні… Рідні весь час нагадують про своїх найдорожчих, про тих, які ціною власної свободи боронили українське місто Маріуполь.
Джерело: «Вояцький визвіл»
