НАЙБІЛЬШИЙ ЇЇ СКАРБ – ЛИСТИ ТА ФОТОАРХІВИ ЧАСІВ ВІЙНИ
Поки добиралися до села, від попутніх пасажирів дізналися, що Ніна Федорівна родом із Рубанівки. Колись ходила в передовиках у колгоспі, а у дворі в неї був ідеальний порядок. Усе на своїх місцях. Дуже любила чистоту. А тепер живе в Сонячному, постаріла і її давно ніхто не бачив.
Будинок знайшли не одразу. На вулиці порожньо і спитати ні в кого. На стук у вікно обізвалися, але назустріч ніхто не вийшов. Прочиняю двері сама. У прихожій на дивані сидить бабуся. Біля неї костур. З іншого боку – газети та купка верхнього одягу. Гостям зраділа, це видно одразу. Навіть не питає, хто та чого заявився, одразу припрошує сідати. Поки пояснювала, що приїхала через отого давучкого до сліз вірша, сама розплакалася. У хаті холодно. Слухаю нелегку історію життя, закарбовану в пам’ять жінки до найменших дрібниць.
Оповідає, як у тридцять третьому батько й мати з колгоспу приносили варива такого, як із гарбуза, недоброго й вонючого. Та ще трішки макухи й вівса. На дітей, правда, не давали. А був у Ніни ще старший на 5 років брат. Його в сороковому забрали в армію, та так і пропав безвісті на війні. Й батько пішов на фронт і не повернувся. Усі листи від найдорожчих на світі людей жінка береже й досі. Пронумеровані від першого й до останнього, каже «щоб не заблудитися». А ще – всю свою переписку із земляками в Німеччині, куди дівчину погнали на примусові роботи восени 1942-го. І малесенькі кишенькові фотоальбоми, зроблені німецьким фотографом. Гарні краєвиди, молоді українські дівчата під бараком одягнені в що попало, але усміхнені, з гітарою. Молодість...
ДОРОГА В ПЕКЛО
До Ніниної хати постукали десь у обід. Німець з поліцаєм. Загадали йти до комендатури на такий то час для відправки в Германію. Мама зібрала доньці сухарів у торбу. Посадили ще таких як вона на гарбу та й повезли у Машівку. В школі згрузили. Батько ще був тоді вдома. Проводжав аж до станції Тагамлик.
– Підігнали вагони, як для свиней. Дно світиться, колію видно. Отам, звиняйте шо скажу, в углу прорізали дірку – туалєт. Ото нас у вагоні 50 чоловік і кажда сидить на своїх вещах. Коло дверей конвоїр. Уже тоді ні стида не було, нічого, а мені ж сімнадцять год... (схлипнула). Пропали...(плаче). Сидячи й спали. Одне ж поверх одного не ляжеш. Отак 8 діб до Германії добиралися. Конвоїри один одного міняли. У Польщі півтора суток простояли в тупіку.
У РАБСТВІ
– На місці нас уже ждали покупатєлі. Згрузили всіх і була нам баня. Роздягайся догола, кидай одежу в одну кучу і по десять чоловік заходь митися. Вийшли, а в купі тій – усе перемішане. Те своє тягне, те – своє. Нічого не найдеш. Осінь, холодно. Привели нас у барак. Увесь світиться, клопи кругом. Нари двохетажні. Як здумаю... Переночували на соломі. На другий день старший прийшов із переводчицею. Вона наша, а давно вже в Германії жила. Є в мене на фотографії. А він шеф щитається, ну як директор фабрики. Видали ложку, миску, кухлик, простиню й одіяло. І стали нас на роботу гнати. Біля барака діжурка й діжурний провожа нас на завод. Там отмічаємось. Робили якесь жилізяччя, казали, що до самольотів запчастини. Над нами старший стоїть днів нескілько, показує, а як привчилися, тоді вже самі. Я на фрезерному станку робила. Коло мене три ящики з деталями. Поранилася дуже була тим станком.
«ПЕРЕРІЗАЛО МЕНІ РУКУ Й ЖИЛИ. НЄМКА-МЕДСЕСТРА БУЛА ДОБРОЮ»
– Шість місяців пролежала. (Закачує рукав, показує на сухій старечій руці страшні рубці в районі ліктя). Це якраз на різдво случилося. І несли мене, а на снігу по сліду кров... Півгоду не вставала. Рука вимощена подушками. Як вам сказать, хоч воно й прошле діло, а медсестра була добра. У мене коси були товсті, а я ж і не розчешуся, і не наїмся сама. То вона мені й косу розчісувала, не одрізувала. І другій сестрі, що змінялася, скаже, щоб розчесала й заплела. Увечері, як іде додому: «Гут нахт», спокойной ночі. А утром, тільки прийшла: «Ві гетс, гутен морген» – поздоровкається. Я вивчилася по-німецьки. Уже кой шо й позабувала, года ж пройшли. А тоді понімала.
У палаті ще кроми мене шість нємок було. До них було прийде чи товариш, чи подружка, чи мама, чи папа, а до мене – ніхто. Лежу мовчки, аж поки повні вуха сліз набіжить. Нічого, вижила (схлипує, ковтаючи слова). Як почала ходити, перевели мене на другий етаж, де не такі тяжолі лежали. Там і кухарка добра була, каже, що врач сказав, щоб я їй помагала і руку розробляла, бо вона зовсім негодяща була. Шо я їй там і поможу, тарілки мила, а вона мені за те порцію лишню оставить.
Було всього, ой, було.
ПРОКРАЛАСЯ – ШІСТЬ ДІБ БЕЗ ПАЙКА НАВКОЛІШКИ НА ЦЕМЕНТІ
Після лікарні Ніну за фрезерний станок вже не поставили, адже рука працювала погано. В іншому цеху заливала гіпсом форми деталей. Якщо щось буде нерівним, то залишать без пайка. А пайок той складався з кухля холодної кави вранці, яку ставили в бочці на воротах, та 200 грамів хліба на весь день. А ще на тиждень давали 50 грамів масла та 50 грамів мармеладу. Усе те добро складала кожна робітниця у свою шафку. А одного разу Ніна, як каже, прокралася.
Пізня осінь. Лютий холод. У бараці стояла буржуйка. Топили її брикетом. Невеликий ящик того топлива на три зміни. Брикет горів швидко, як дрова, і поки Нінина зміна приходила з роботи, топити вже було нічим. От і пригледіла вона з подругою за територією бараків під якимось будинком велику купу складених дрів. Дівчата пролізли під колючим дротом та й набрали в одіяло тих дрів. За цим їх і застукав охоронець. Обидві потрапили в поліцію.
– Посадили нас на шість діб у такий ларьок (усміхнулася), сісти ні на чому. Голий цемент і не топилося. На день давали стакан води та тонесенький окрайчик хліба (показує завбільшки, як крайні фаланги пальців). Отак навколюшки на цементовому полу. Там і туалєт під собою. Дівчата як на роботу мимо нас ішли, то у віконечко шось і вкинуть. Оце ж тепер чого я не ходю ногами. Застудилася. А вже як одпустили, то ніхто не ходив красти, бо кара ж яка!
ЗВІЛЬНИЛИ АМЕРИКАНЦІ, АЛЕ ДОДОМУ НІНА ПОТРАПИЛА МАЙЖЕ ЧЕРЕЗ РІК ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ
Навесні сорок п’ятого ніхто нічого не знав про наближення наших військ. Тільки на фабриці все частіше оголошували повітряну тривогу й сипалися бомби. Нікого з цехів не виводили, там і пережидали нальоти.
Одного разу вночі котрась із дівчат вийшла на вулицю і побачила, що їхній барак горить. До ранку просиділи на попелищі. Німців уже ніде не було. Не знали, що робити, куди йти і «хто нам дасть їсти», як каже Ніна Федорівна. А потім прибігли хлопці із сусіднього за 3 кілометри табору і сказали, що війні кінець.
На машинах підїхали американці і повезли всіх у Лейпціг у госпіталь. 8 тисяч таких як Ніна хлопців і дівчат з усіх областей України. Вони сподівалися, що нарешті повернуться додому, але через 8 днів їх розформували по радянських частинах і мобілізували в робочу армію. До грудня 1945-го розвантажувала двадцятирічна дівчина ешелони з дошками. А ще оббивали станки на німецькому танковому заводі й переправляли їх на Миколаїв. Зізнається, що робили важко, а годували погано. Солдатів краще годували, ніж робочих. Взимку додому добиралися самі в холодних вагонах, як репатріанти:
¬– Нас троє, кого забирали разом, разом і поверталися.
«МАМО, ОДЧІНЯЙ! ВОНА, ГОЛУБКА, Й ПІЗНАЛА МІЙ ГОЛОС ЧЕРЕЗ ТРИ ГОДИ»
Ніна приїхала поїздом у Селещину. До Рубанівки з сусідами добралися кіньми вже затемно. Їй не сказали, що вже на брата й на батька мати одержала похоронки. Кругом спалені хати. Сусідка, з якою мама ходила щодня в степ косити сухий бур’ян, щоб протопити в печі, погукала у двері: «Кума одкривай!». А мама з хати: «Та сьогодні не йтиму, бо я так наморилася, що вже й лягла».
– Мамо, одчіняй! Вона ж, голубка, й упізнала мій голос через три годи (Ніна Федорівна говорить навзрид).
Отак і просиділи на печі в темній холодній хаті мати з донькою. Світити нічим, топити – теж. Було всього три подушки, батьків кожух та рядно, яким завісили піч, щоб холод не йшов. Аж уранці, як розвиднілося, тільки й змогли роздивитися одна одну.
«І ЯКОСЬ ТАК ПОЛУЧИЛОСЯ, ЩО ОБРАЛИ МЕНЕ ЛАНКОВОЮ»
– А на ранок пішло по селу, що Нінка вернулася. Маму вигнав бригадір на роботу через день. А в сорок шостому запряглась і я в колгосп нарівні з усіма. І якось воно так получилося, що обрали мене ланковою. Сіяли буряки. 25 год вирощувала високі врожаї. Все вручну. І в Моску на ВДНХ їздила, і в Київ, і в область, і в Машівку, як передовик сільського господарства. І медаль дали. Ой, як тільки гірко без роду. Одна-однісінька. Ніхто не знає, й не спитає, чого душа твоя сумна. Сім’ї не було. Хлопці з війни не повернулися, заміж іти й ні за кого було. А були такі, як би вам сказати, хоч і стидно, ну не до любові, не до душі. Ще ж молода була.
А СТАРІСТЬ ОДИНОКА, ХОЛОДНА, НЕМІЧНА І В ЧУЖОМУ ДОМІ
На питання, чому холодно в хаті, жінка починає іншу історію. Поки жила вона в Рубанівці, тримала господарство, була в неї корівка. А по сусідству молода сім’я чорнобильців поселилася з трьома дітками. То Ніна Федорівна їм молочка носила. Так і подружилися. Потім сім’я перебралася в Сонячне в колгоспний будиночок. А як настали часи повного безробіття на селі, подалися й зовсім у Полтаву шукати заробітків. Знімають квартиру за 1200 гривень у місяць. Бабусю ж Ніну перевезли з Рубанівки у свою хату. Тепер навідуються з міста раз на місяць. Весною город садять. Цієї зими Ніна Федорівна дуже була захворіла. І коли прийшла до хати соціальний працівник, вона не змогла вже й підвестися, щоб відкрити хату. Тоді довелося дзвонити до господарів. Ті приїхали та й забрали на всю зиму бабусю до себе у Полтаву. Окрему кімнату виділили. А як потепліло, знову привезли в Сонячне. Тільки в покинутій нетопленій хаті за зиму розмерзлися батареї, тому тепер холодно.
Ніна Федорівна підводиться, щоб показати мені свій архів фотодокументів, що знаходиться аж у найдальшій кімнаті-спальні. І той шлях долаємо удвох дуже довго. Спочатку бабуся спирається на залізний совок, дістає за диваном пластмасове відро, опирається на нього руками, переставляє трішки і підсовує за ним ноги. І так крок за кроком. Надвір вже не виходить із зими. Отак і живе. Чекає в чотирьох холодних стінах на живу душу, радіє будь-якому спілкуванню.
Тепер вона вже не защіпає двері ніколи, навіть на ніч. Хай заходить, хто хоче. Страшнішого, ніж пережила в молодості, вже не буде.
На прощання обіймаю її й жалію до щему в грудях. А вона лише питає, коли ще приїду. Обіцяє розповісти про тогочасну красиву Німеччину, яка так не схожа була на Батьківщину. Я приїду до неї ще, не зможу не приїхати, бо стояла Ніна Федорівна у мене перед очима, і тоді, коли саджала вдома полуницю, і коли з сім’єю у теплій квартирі перед сном дивилася телевізор. І потім ще довго не могла заснути. Мені дома затишно. А їй? Про цих людей ми згадуємо 9 травня і одразу забуваємо на цілий рік.
А почалося все з цього вірша. (Орфографія збережена).
РІК 1943-1944-Й. НІМЕЧЧИНА. МЮНХЕН.
На фабриці тяжело машини стучать,
Їсти хочеться, сил не хватає.
А тут мастєра за спиною крічат,
Работать скорєй подгоняют.
Биваєт, что вспомниш о доме родном
І станєш, задумавшись грустно,
Но мастер уж снова кричит: «Шевелись»,
І снова машину запустіт.
Нас мілліони здесь,
Ми нє погібнєм все,
Но не надєйтесь на наш труд,
Когда в Берлін войдут советські соколи,
В рукі могучі тогда возьмут.
Раскінулісь рейси широкі,
По нім ешелони шумят,
Вони з України вивозят
В Германію наших дівчат.
Як спомню мінути прощанья,
Так сльози бєгут по щеках,
Послєднєє наше свіданьє
Приходіт на память сейчас.
