Звичайний пенсіонер із міста Кобеляки ледве не із перших днів збирає гроші на потреби армії та людей, які постраждали в ході війни. Зараз його благодійний внесок або «донат», як нині модно говорити, перевищує 170 тисяч гривень.
Звичайно, таку суму одноразово зібрати звичайний український пенсіонер не в змозі. Та й відкласти із пенсії 170 тисяч гривень неможливо. Якщо ви, звичайно, не суддя чи високопоставлений чиновник у відставці.
Володимир Качур збирає гроші, розважаючи місцеву та заїжджу публіку грою на трубі.
Качур просто виходить на місцевий ринок чи до супермаркету і грає. А перед ним стоїть торбинка для пожертв. Люди кидають в неї гроші. Дехто робить замовлення, прохаючи виконати ту чи іншу мелодію.
За словами Володимира Качура, основними благодійниками є такі ж, як і він, люди скромного достатку. Тому в його торбинці переважають купюри у 20 та 50 гривень. Буває, що жертвують і по 500. Але таке трапляється досить рідко. Найчастіше «п’ятисотку» жертвує фермер та колишній депутат райради Микола Жук. Він може ще й затанцювати під запальну мелодію.
Володимир Качур всі зібрані кошти передає волонтерам. Інколи робить персональні внески, передаючи гроші пораненим військовим або представнику тієї чи іншої військової частини. Звичайно, жертвує лише людям, яких знає особисто.
Грати на трубі почав із 14 років
Володимир Качур займається музикою ось вже майже сім десятиліть. А почав грати у 14 років.
Взагалі, у минулому столітті в Кобеляках, як і у всіх інших подібних містечках, найпопулярнішою була саме духова музика.
Вона звучала на парадах, майовках, а також на урочистостях в «Кімнаті щастя» (на другому поверсі районного будинку культури), де працівниця ЗАГСу Раїса Тертична здійснювала обряд реєстрації нової сім’ї.
Духові оркестри були в райсільгосптехніці, промкомбінаті, автопарку, міжколгоспбуду, ПМК-69, профтехучилищі, валяльно-повстяній фабриці…
Володимир Качур згадує:
— У 50‑х роках минулого століття в парку ім. Богдана Хмельницького в середу, суботу, неділю з 21–00 до 23–00 були танці, грав духовий оркестр Кобеляцького будинку культури. На барабані віртуозно справлявся дід Фалемон, на басах грали: Юрій Шабельник, Володимир Попович, Володимир Ситник, баритони вели Яків Северин, Степан Ніконенко, Микола Чернишенко, на тромбонах Анатолій Масич, Михайло Ніконенко, на тенорі — Іван Сліпко, на альтах Іван Гуєвський, Григорій Ліщина, Олексій Волошко. Трубачами були Андрій Телятник, Євген Ніконенко, Микола Уваров, Петро Кіян та ваш покірний слуга, кларнетистами Віктор Северин та Володимир Момот.
На танці приходили не лише жителі райцентру, а й з навколишніх сіл і навіть з інших районів. Людей збиралося багато, звуки музики чути було аж на Зарічку. Я вперше заграв на трубі у 14 років. І граю й по сьогоднішній день. Моїм першим наставником в музиці був Андрій Львович Телятник.
Гімн на День млина довіряють лише Качуру
Володимир Качур є постійним учасником такого традиційного і популярного в Кобеляка заходу як День млина. Щорічно влітку на Рибалках, де колись працював великий водяний млин, збираються старожили. І перед початком заходу завжди звучить Гімн України. А виконує його Володимир Качур.
Володимир Іларіонович добре пам’ятає історію того старого млина. Він розповідає:
— Млин на Рибалках був на балансі колгоспу «Прапор комунізму». До нього підводами везли багато зерна, а поверталися з борошном. Стояли черги. А ми — молодь — купалися, загорали, грали в різноманітні ігри. Найсміливіші, фізично міцніші стрибали з колеса. Як у квача граємо, то я, тікаючи, занурювався з відкритими очима (вода була прозора, чиста) під водяне колесо млина. Це було цікаво, але небезпечно.
А ще ми купалися на Ворсклі біля Карнауха млина. Тут жах наводили величезні соми, які жили на ямі, і час від часу, коли вони випливали на мілину, чи ближче до поверхні, їх величезні спини було добре видно. Були випадки, що соми хапали і з’їдали качок.
Щоб спіймати рибу, робили з жіночих шпильок крючки, а за мисину слугувала проста біла нитка. Таким снастям ловили піскарика чи верховода.
Згадую, як Анатолій Заїка стрибнув і нанизав на багор величезного сома. Ото була радість.
Щоб працював млин, була збудована гребля, і потік води направлявся на лопасті колеса млина, яке приводило в рух жорна для помолу зерна. Молодь по греблі переходила на інший берег за суницями, лісовими горіхами.
День млина для мене — це спогади про юність, друзів. Приємні, щемливі спогади й мрії мають чарівну здатність повертати нас у ті чудові роки. Ми жили недалеко від Карнауха млина з мамою і старшою сестрою Галиною на квартирі у Олени Кужіль. Батько мій загинув на фронті.
Нині, знову ця клята війна…
Мрію, що в День перемоги над московитами на повну силу зазвучить відновлений духовий оркестр нашої громади.
Щоправда, Володимир Качур шкодує за тим, що нині в містечку залишилося надто мало людей, які вміють добре грати на духових інструментах. Визнаними майстрами він вважає Віктора Вакулинського, Олександра Скляренка, Олександра Вертелецького. Всі вони — люди досить поважного віку.
Але Качур сподівається, що в День Перемоги виконуватиме гімн саме із ними.
