Кажуть, що людина належить тому місцю, де закопано її пуповину. Для Григорія Федоровича Бранціри це місце сховане глибоко під товщею води Кам’янського водосховища. Там, на дні штучного моря, спочиває його колиска — село Новий Орлик.
Григорій народився у 1960 році в простій, працьовитій родині. Батько, Федір Іванович, був чоловіком кремінної сили — працював каменеломником, а мати, Катерина Павлівна, віддавала роки й здоров’я місцевому колгоспу. Разом із старшим братом Ваньком малий Гриша зростав серед дивовижної природи новоорлицького краю. Безкраї луки, кришталеві озера в очеретах, тихі болота та величний сосновий ліс не просто оточували хлопчика — вони виховали його вразливу душу, зробивши її чутливою до краси, людських доль та мистецтва. Хлопчик любив слухати розповіді сивочолих сусідів, вбираючи в себе кожне слово про минуле свого краю.
Невдовзі через будівництво ГЕС та затоплення рідних земель родині довелося переселятися на нове місце проживання — у Орлик, яке звели поруч із маленьким селом Яременки.
У 1979 році Григорій закінчив вісім класів Орлицької середньої школи. Життєві дороги спочатку повели його у виробничу сферу: працював на Верхньодніпровському заводі паперового обладнання, згодом — на насосній станції зрошувальної системи в селі Орлик. Проте творча іскра завжди палала в його серці. З дитинства він мав велику мрію — стати кінорежисером, щоб зафільмувати неповторні краєвиди рідного краю.
У 1982 році у Полтаві Григорій навіть закінчив курси художньої самодіяльності. І хоча великому кінематографічному сну не судилося здійснитися, режисерське бачення світу залишилося з ним назавжди.
Життєва дорога вимагала практичності, і у 1983 році Григорій продовжив батьківську справу — здобув професію каменяра у Дніпропетровському училищі. Працював у будівельній бригаді, закладаючи міцні підвалини будівель. Але туга за рідними місцями виявилася сильнішою за велике місто. У 1986 році Григорій Федорович назавжди повернувся на батьківщину — в Орлик.
Сьогодні Григорія Бранціру по праву можна назвати справжнім літописцем рідного краю. Він став незамінним помічником у написанні історії Орлика. Григорій Федорович проводить колосальну пошукову роботу: відшукує унікальні родинні архіви, розпитує односельців, бережно збирає старі фотографії та приносить їх для створення майбутньої книги про наше село. Його зусиллями рятуються від забуття обличчя та долі цілих поколінь земляків.
У молоді роки він фіксував миті через об’єктив фотоапарата, а зараз його головною зброєю проти часу стало художнє слово. Григорій Федорович має дивовижний хист до написання віршів, казок та оповідань. Особливе місце в його творчості посідає автобіографічна повість «Далека дорога в дитинство» — чесна й болісна сповідь про власне нелегке життя, дитячі психологічні травми, страхи та переживання. Герої його прози — не вигадані, це реальні односельці, чиї імена він відкрито називає на сторінках, детально відтворюючи все, що колись бачив, відчував та слухав від бабусі Ганни та старих людей.
Спиртовий завод та гола дупа для цариці
Яскравим прикладом його таланту є інша повість «Дідусева доброта». У ній автор художньо переповів дивовижні народні перекази та родинну хроніку. Григорій майстерно змальовує сиву давнину нашого краю, коли козаки відчайдушно виборювали незалежність і самостійність України. З особливою історичною точністю та болем у творі згадується запекла ненависть козацтва до російської цариці Катерини II, яка підступно знищила Запорозьку Січ та повалила козацький устрій. Через це вільні лицарі були змушені тікати з орлицьких обжитих земель: хтось подався за Дунай, а когось царська воля силою погнала в далекі Кубанські степи. А в городку ж, майбутньому містечку Орел, залишилися лише немічні — старі та сліпі козаки. Проте їхній дух не було зламано. До повісті увійшов неймовірний за своєю силою та колоритом родинний спогад: коли цариця Катерина пишно пливла великим човном-дубом по Дніпру до Катеринослава, старі запорожці виходили на берег річки. Вони не схилили голів — натомість люто сварили її дрюками, погрожували кулаками, плювали в бік човна та на знак вищої зневаги показували правительниці голі сідниці. Цю історію Григорію розповідав рідний дідусь, а тому — його предок. Той самий, який колись малим хлопчиком сидів на плечах свого діда на дніпровському березі й на власні очі бачив цей величний і бунтарський вияв козацької непокори.
У цьому ж творі автор розкриває ще одну дивовижну таємницю тієї епохи — легенду про підземний спиртовий завод, який колись належав княжній Уляні, близькій подрузі цариці Катерини. За переказами, саме від її імені згодом і отримало свою назву сусіднє поселення Олянівка. Подібні деталі роблять краєзнавчі розвідки Бранціри надзвичайно захопливими.
Окрім цього, автор згадує, як козаки будували кам’яну церкву, а в безкраїх степах насипали земляні сторожові вежі, де тримали напоготові смолу — її дим попереджав край про навали татар. Описує Григорій і епічну легенду про те, як татарські нападники заховали награбоване золото й срібло у мішку з телячої шкіри на дні глибокої криниці. Проте чужа земля їх покарала: під час відступу вороги заплуталися в густих зарослях дерези, де козаки їх порубали та потопили в болоті, а скарб так і залишився таємницею віків. У повісті детально розкривається й топоніміка краю: як люди ховалися на правому березі Дніпра під уступом, що нагадував «бороду» (так виникла Бородаївка), як «городилися» на безпечних острівцях, заснувавши Городок, та як згодом переселилися вище, давши початок Старому й Новому Орлику.
Свої твори Григорій Бранціра часто присвячує друзям дитинства і знайомим. З легким доброзичливим гумором і теплом він описує їхні спільні пригоди, як-от у віршах «Як Юра і Вася рибу ловили» або «Як дядько Яків ходив по раки».
Але найгучніше в його серці звучить невимовна журба за минулим. У поезії «Спогади про село» Григорій Федорович збирає воєдино всі найдорожчі серцю образи, які назавжди поглинула вода: величний вітряк діда Гаврила, гамірну пристань та пароплави, що колись курсували річкою.
Рядок за рядком автор відтворює на папері географію своєї пам’яті — затоплені об’єкти та куточки старих сіл: мальовничі Мигулівщину («Зимова пора») і Городок («Дитяча стежина»), Гамазеїв осокір («Гарно було у квітучому рідному краї»), Очіп («Біжать хлопці до болота»), козацькі церкви («А сліду немає від нашої хати»), хутори Яременки та Пархоми, величний Старий Орлик, і, звісно, дві головні артерії свого життя — річку Оріль та могутній Дніпро («В снах біжу по стежині додому») та інше.
Доля розпорядилася так, що Григорій Федорович не збудував власної родини і не мав дружини. Проте в його грудях б’ється серце справжнього лірика — він і досі присвячує щемливі поетичні рядки тій єдиній жінці, яка колись давно полонила його серце. Його слова також летять до вірних друзів та зберігають світлу пам’ять про незабутні часи навчання в Полтаві:
Ой, Полтаво, моя ти Полтаво!
Я до тебе лечу стрімголов…
Григорій Бранціра віддав свою невитраченну родинну любов рідному селу. Він живе його історією, дихає минулим і творить його майбутнє, залишаючись вірним вартовим пам’яті Орлика.
