Є таке народне прислів’я: «Кому війна, а кому — мати рідна».
Вона про те, що навіть під час такої катастрофи, як війна, частина суспільства отримує із цього вигоду.
Ну на вигоді особи зациклюватися і зупинятися не буду. Бо немає в Кобеляках людей, які отримують якісь військові замовлення чи щось постачають у армію і за період війни казково на цьому збагатилися.
Звичайно, такі люди існують. І думаю, в Україні не один і не два чоловіки за кілька років, а то й місяців, стали доларовими мільйонерами, заробляючи на війні. Але, як правило, вони живуть і «працюють» не в таких містечках, як Кобеляки.
Мова про інше. Про те, що створюється враження, що частина українського суспільства і до цього часу не усвідомила, в який страшний історичний період ми живемо. Люди не розуміють, що навіть живучи в Кобеляках, де не лунають вибухи, де не полюють на все, що рухається, дрони, ми залишаємося громадянами держави, що воює із могутнім і безжальним ворогом. І те відносно комфортне і спокійне кобеляцьке життя може миттєво змінитися. І до цього потрібно бути готовим.
От недавно, сидячи в черзі до лікаря, мимоволі підслухав одну розмову.
Жіночка середнього віку скаржилася:
— Біда та й годі. Уже другий день поряд із моїм двором військова машина стоїть. Не знаю, що й думати, чи вона просто поламалася, чи-то у нас військові поряд жити будуть. А як житимуть, то це ж і до нас ракета чи дрон прилетіти можуть? Краще б вони поїхали, ті військові.
Сусідка по черзі до лікаря зауважила:
— Ну а що ти хотіла? Проганяти хлопців будеш?
— Та ні, ти що! Я — за Україну, за Перемогу! Я й донатю на армію постійно. Просто страшно мені.
Досить типова ситуація. Чи не так? Погодьтеся, що й донарити, і співчувати, і підтримувати, і бажати перемоги — це легко. І абсолютно безпечно.
Бо війна, вона не тут, не в Кобеляках. Вона — десь далеко.
А як тільки з’являється найменший натяк на небезпеку, то одразу «та краще б ті військові поїхали».
Вони то поїдуть. Але тоді їх місце можуть зайняти інші військові, у іншій формі.
А війна, вона зовсім недалеко. Від Кобеляк до лінії фронту якихось 250 кілометрів по прямій. А то й менше. Це — дивлячись, який напрямок за приклад брати. Для сучасних засобів ураження — це «смішна» відстань.
Але люди живуть, ніби війни взагалі немає.
Влітку на Ворсклі — розгул веселощів! Музон, катання на катерах, водних мотоциклах, для повного комплекту хіба що підводних човнів не вистачає. І дарма, що по Ворсклі навіть у мирний час заборонено їздити на згаданих плавзасобах. У Кобеляках — можна! У нас же війни немає.
Полювання на диких звірів вирішили відновити. Напевне, таки в головах людей, які подібні рішення приймають, війна теж закінчилася.
Таке враження, що комусь аж надто постріляти кортить. Так для цього ж нібито відкрита можливість. Одягай форму, отримуй автомат — і на передову!
Таки вірно було підмічено про те, що навіть така біда, як війна, для когось є вигодою.
