Днями наш земляк, відомий далеко за межами Кобеляцької громади танцівник і хореограф Максим Якименко, успішно захистив дисертацію.
Звичайно, звання «доктор танцювальних наук» є неофіційним. Хоча Максим цілком заслуговує, аби мати ще й таке наукове звання.
Насправді ж, наш земляк отримав наукову ступінь, що звучить наступним чином «доктор філософії, кандидат педагогічних наук».
Щоправда, диплом, у якому вказані ці регалії, Максим «на руки» ще не отримав. Але він уже знає, що захист його кандидатської дисертації пройшов успішно.
А його мама Оксана Якушева, сміючись, згадує:
— Ми три години чекали. Саме скільки часу тривала доповідь Максима. А коли дізналися про результат, то я так кричала «ура», що, напевне, половина Кобеляк це чула. І ми із чоловіком глянули один на одного і вголос висловили спільну думку: «Ми й це зробили».
Максима Якименка знають далеко за межами Кобеляк. У 2022‑му році, коли після початку широкомасштабного вторгнення рашистської армії маленьке містечко було буквально переповнене переселенцями із Харкова, звичайною була ситуація, коли діти із великого індустріального міста, побачивши Максима на вулиці, не стримуючи емоцій, вигукували: «О, так це ж наш Максим».
Адже він на той момент був «нашим» не лише в рідних для нього Кобеляках, а й у Харкові, де отримав навики професійного танцівника і визнання, як дитячого педагога.
Як, танцюючи, здолати смерть
Зараз уже не всі пам’ятають, але Максим Якименко став відомим у Кобеляках ще задовго до того, як зробив кар’єру танцівника, хореографа та викладача.
У 2012 році, в зовсім юному віці, йому та його родині довелося зіткнутися із страшним випробуванням.
У юного, сповненого сил, мрій та енергії, хлопця діагностувала онкологічне захворювання. Причому, онкологія була із розряду страшних, таких, що важко піддається лікуванню. А суми на придбання ліків були озвучені космічні. І тоді вся Кобеляцька громада, відгукнувшись на прохання мами Оксани про допомогу, «скидалась» грішми на лікування для Максима.
І діагноз «онкологія» не став остаточним вироком. Хоча в подібних ситуаціях багато людей «опускають руки» і змиряються із волею злої долі.
Багато, але не всі. Максим вилікувався і зараз радує своєю творчістю, своєю роботою сотні й тисячі людей навколо себе.
Танцювати почав із чотирьох років
А починалося все досить банально. У віці чотирьох років малого Максима за руку привела на заняття танцювального гуртка при Будинку дитячої і юнацької творчості бабуся Надія Григорівна. Свого першого викладача Володимира Уткіна Максим із вдячністю згадує і до сьогодні. Як згадує й інших своїх кобеляцьких наставників: Любов Койнаш, Інну Уткіну, Лесю Анурову.
А от свої перші враження від занять не пам’ятає.
Каже:
— Чесно зізнаюся, не можу сказати, чи сподобалось мені на гуртку. Надто малий я тоді був. Але, напевне ж, сподобалося, якщо танцюю й до цього часу.
Харківський період і повернення в Кобеляки
Здолавши страшну хворобу, молодий кобеляцький хлопчина продовжив навчання в Харкові. Спочатку Максим здобув першу свою вищу освіту. Спеціальність не була пов’язана із танцями. Максим вивчав соціальну педагогіку. Але й у великому, новому для себе місті хлопець продовжував займатися танцями. Досить швидко наполегливого і працелюбного юнака помітили знані фахівці своєї справи, хореографи і викладачі Ірина та Максим Кощавці. І вони всерйоз «взялися» за Максима.
Мама Максима впевнено говорить:
— Кощавці дали йому таку базу, котра стала фундаментом на все життя. Було надзвичайно важко фізично. Але вся та праця пішла на користь.
Навчаючись у вузі, Максим танцював.
Танцював у ансамблі танцю «Сонцеворот». Танцював у зразковому ансамблі танцю «Джерельце». І вже тоді не лише танцював сам, а й навчав цьому мистецтву молодших за себе.
Логічним продовженням стало здобуття другої вищої освіти. Цього разу, пов’язаної саме із хореографією.
Здавалось — попереду лише блискуча кар’єра у великому місті. Але настало 24 лютого 2022 року.
І в Харкові всім стало не до танців. Фактично в самому місті почалися бойові дії із окупантами, що вдерлися на українську землю.
Звичайно ж, з міркувань безпеки була припинена робота всіх культурних та освітніх закладів.
І Максим повернувся в рідні для нього Кобеляки. І тут не зміг обійтися без танців та роботи із дітьми. Буквально через кілька днів після приїзду він уже керував танцювальним гуртком. Бажаючих займатися було дуже багато. Прийшли до Максима танцювати і ті харківські діти, з якими він займався на їх батьківщині.
Максим говорить:
— Заняття танцями в той час, та й зараз, — це не просто корисне проведення часу. Для дітей — це й додаткова можливість адаптуватися до нової, незвичної і страшної для них ситуації, коли вони були змушені покинути рідний дім. Тобто тут є надзвичайно важлива соціальна складова. Я це добре розумів, тому набирав у свій Театр танцю, гурток, студію, ансамбль, назвіть, як завгодно, усіх бажаючих.
Максим зізнається, що не знає точної кількості дітей, які займалися і займаються танцями в його театрі Lighthouse. Але думає, що мова йде про сотні.
А от кількість фестивалів і конкурсів, у яких він та його вихованці успішно брали участь, пам’ятає.
Каже:
— Тут я вів статистику. Це мені знадобилося для написання статей в спеціалізованих виданнях та й при захисті дисертації.
Всього Lighthouse взяв участь у 14 фестивалях та конкурсах обласного та всеукраїнського рівня. Без перших місць та Гран-прі танцюристи Якименка додому не поверталися. І отримували запрошення виступати на Міжнародних дитячих танцювальних фестивалях у Болгарії та Грузії.
Максим зауважує:
— Можу надати вам дані, скільки і хто з наших дітей займали перші та призові місця, але у вас тоді місця в газеті не вистачить.
А сон — для слабаків
Зараз 34‑річний Максим Якименко навчає танцювальному мистецтву не лише дітей із Lighthouse. У нього є свій хореографічний гурток у Кобеляцькому Аграрному коледжі, він веде викладацьку роботу і в Харкові.
І ще й успішно написав і захистив кандидатську роботу.
На запитання, як це можливо при подібній зайнятості, Максим посміхається і говорить:
— Є такий влучний вираз. У добі — 24 години. А сон — це для слабаків. Так, ночами думав, писав, друкував, готувався. Чотири роки в мене пішло на підготовку кандидатської роботи.
Попереду — докторська?
На це запитання Максим відповідає:
— Не можу зараз дати остаточну відповідь. Потрібно трішки відпочити, видихнути після кандидатської. А далі — побачимо.
Звичайно ж, не лише талант та працездатність стали фундаментом успіху Максима Якименка. Він не приховує, що мама і тато доклали і докладають надзусиль для того, аби допомогти синові.
Чи є Максим Якименко суперлюдиною? Напевне, питання й не надто доречне. Звичайно ж.
Звичайний хлопець із простої, зовсім не багатої і не впливової сім’ї, здолав страшну хворобу, досяг визнання серед дітей і науковців.
Є такий термін — «людина, яка зробила себе сама». Це — про Якименка. Причому, що особливо важливо, зробила себе чесно, тяжкою і почесною працею.
Хтось думає, що зараз таке не в моді і не в тренді. Бо ж — не про гроші та владу. Можливо. Але мода — вона дуже скороминуча. А людське визнання — вічне.
