В цьому номері «ЕХО» розміщена стаття про долю переселенця із донецького міста Покровськ, який через війну був змушений переїхати в малесеньке село Гарбузівка, що в Кобеляцькій громаді.
Після написання цієї статті у автора, як і в більшості людей, в яких штучний інтелект та гаджети ще не остаточно вимкнули функцію мислення, одразу виникли роздуми і асоціації.
Думати є про що.
І про долю однієї людини і сотень тисяч таких, як головний персонаж загаданої статті. Людей, які через кляту війну втратили все, що наживали десятиліттями. Але не втратили надії і бажання жити. І, які фактично, рятуючись із пекла, думали ще й про інших. В тому числі – про братів наших менших. І житель Покровська Олег Кармазін ризикуючи власним життям перевіз у безпечне місце триста голубів.
І про те, як по різному у схожих ситуаціях поводять себе інші люди. Є такі, як фермер із Гарбузівки Володя Калакуцький, котрий практично не роздумуючи прийняв у себе чоловіка, з ким був знайомий кілька хвилин.
Взяв і прийняв. Із людиною, яка потребує догляду, і з величезною кількістю птахів та з іншою домашньою живністю. І ні секунди не роздумував і не сумнівався. Напевне тому що побачив людину в біді. І якій він має змогу допомогти.
І в той же час, в тих же Кобеляках стоять пусткою десятки, якщо не сотні добротних будинків. Але їх власники не хочуть прийняти в них інших людей. Людей, які в біді, які потребують допомоги інших людей.
Вони власники таких будинків ніби чогось бояться. Їх ніби й можна зрозуміти. Адже приймати себе доведеться незнайомців. І виникає думка «а раптом вони, якісь неблагополучні… А раптом будуть, якісь проблеми?»
А коли завтра, а від цього в сучасній Україні не застрахований ніхто, вони теж потраплять в аналогічну ситуацію… Тоді вже доведеться із розпачем і надією дивитися в очі інших людей. А які себе поведуть вони, яке рішення приймуть? Зроблять, як Калакуцький чи подумають навіщо їм потенційні проблеми. І відмовлять. І стоятиме будинок пусткою. А хтось – і далі в розпачі шукатиме собі дах над головою.
А ще після написання статті, я згадую ті, ще мирні часи, коли нас, українців політики завзято сварили між собою. Борючись за електорам за голоси на виборах.
Думаю, ще не забули, як нам змальовували донеччан. Вони – зросійщені манкурти, вони – за Януковича, у них там – половина зеків, а інша половина алкоголіки та наркомани. Тому й голосували вони не за Ющенка, а за Януковича.
І от вони, донеччани, луганці, запоріжці, сумчани і херсонці переїхали сюди. І,о диво, в своїй абсолютній більшості виявилися нормальними хорошими людьми. І мову більшість із них швидко вивчили чи згадали. І не алкоголіки, і не зеки, і трудитися вміють та прагнуть.
Не забути б про це, коли війна закінчиться.
