Сьогодні в Україні відзначається День донора. З цього приводу ми зустрілися із єдиним в області Заслуженим донором України, двічі почесним донором СРСР, УРСР та почесним донором України 64-річним полтавцем Миколою Івахненком.
— Микола Васильович, чи пам’ятає, як перший раз здали кров?
— Так, це було 40 років тому назад. Я закінчив навчання (отримав спеціальність інженер-механік тепловозобудування) і за призначенням був направлений на роботу в Калузьку область, у місто Людиново. Тоді активно пропагували ідею донорства. Пішов здати кров і я.
— Якщо ми почали з історії, то звідкіля ви родом?
— Народився в селі Велика Селецька, в Оржицькому районі. Зараз уже на пенсії, хоча продовжую працювати інженером на Полтавському автоагрегатному заводі.
— Скільки разів за життя ви здавали кров?
— За 40 років донорства — 209 разів. Раніше здавав по графіку — 6 разів по 520 мілілітрів на рік. Кілька років назад лікарі порадили мені зменшити кількість до 3 разів по 425 мілілітрів.
— Яка у вас група крові?
— Перша, резус — «мінус». Я універсальний донор.
— Що дає регулярне донорство для здоров’я, особливо у вашому віці?
— Багато чого дає. Це тільки у жінок кров відновлюється автоматично, а нам, чоловікам, потрібно періодично стару кров «зціджувати». Молода кров омолоджує і сам організм. Почуваю себе прекрасно. До того ж, окрім донорства, я ще й затятий велосипедист. Можете не вірити, але я за своє життя накатав на велосипеді 170 тисяч кілометрів. Інколи я поєдную одне й друге. Наприклад, здаю кров, сідаю на велосипед і їду з Полтави на Кротенки, по гриби. Ніякого запаморочення не відчуваю, хоча на гірку, звичайно, важкувато підніматися. Але ж і будь-якому молодому важко.
— А як щодо морального задоволення? До речі, ви знаєте тих людей, кому здаєте кров?
— Звичайно, я відчуваю глибоке моральне задоволення. Я гуманіст і мені приємно з того, що вдається комусь допомогти. Жити ж усім хочеться. А щодо людей, то коли потрібно персонально здати кров, то я бачу людину, якій переливають мою кров. Багато із важкохворих, з якими я знайомився, вже пішли з життя. Ті, хто вижив, ті, кому я допоміг, дякують мені, а я в такі моменти щасливий.
— Які маєте звання? І як за них віддячує держава?
— Я двічі почесний донор СРСР, УРСР. У 2002 році мені присвоїли звання «Почесний донор України». Із 2007 року згідно з Указом Президента я став Заслуженим донором України, до речі, єдиним в області. Отримую за це надбавки до пенсії. Сумарно виходить десь 200 гривень, що, в принципі, не так уже й погано. Ось і все. Багато разів мені обіцяли курорти та санаторії, але єдиний раз мені, як донору, дали профспілкову путівку в Дагестан з 30-відсотковою скидкою. Було це у 1983 році.
— Ваші рідні пішли по ваших стопах, здають кров?
— Колись дружина здавала кров, але нерегулярно, а так більше ніхто. Але вони, а це троє дітей та вже 6 онуків, читають (а молодші ще прочитають) про мене у газетах — і це вже добре. Якщо російською, то, знаєте, я вважаю, що «жизнь прожита не зря».
— Микола Васильович, із цим важко не погодитись, дякуємо вам.
