Олімпійський чемпіон Володимир Кисельов: «На змаганнях віддався повністю»

Не є таємницею, що зараз на Полтавщині мешкає єдиний олімпійський чемпіон кременчужанин Володимир Кисельов.
Саме 30-го липня тридцять років тому він здобув цю нагороду у вправі зі штовхання ядра на ХХІІ літніх Іграх в Москві. З цієї нагоди Володимир Вікторович поділився спогадами про яскраві сторінки своєї спортивної кар’єри.
— Володимире Вікторовичу, як ви прийшли у спорт, зокрема легку атлетику? Хто ваш перший тренер?
— Прийшов в легку атлетику в 1972 році і почав займатися у Івана Паламарчука. До цього спробував себе в різних видах спорту. Останній був бокс, але я нікого не хотів бити, а прагнув перевести силу на інший предмет. Таким предметом виявилося ядро. Я швидко його освоїв, ставши за півтора роки майстром спорту СРСР. Далі готувався до великих закордонних стартів, де хотілося тільки перемагати.
— В день запалення олімпійського вогню у Полтаві, вас оголошували серед спортсменів, які йдуть доріжками стадіону. Де ви були насправді?
— Я був на зборах в Подольську. Ми йшли на тренування і дізналися, що вогонь Олімпіади-80 вже запалав у Полтаві. Тож для себе вирішили встановити маленький особистий рекорд. Так і сталося: я шестикілограмове ядро штовхнув на 23 метри. (На олімпіаді спортсмени штовхають ядро вагою 7,26 кг. — авт). Це особисте досягнення я присвятив Полтавщині.
— З якими почестями проводжали спортсменів збірної СРСР на олімпіаду?
— Для нас була організована культурна програма у Большому театрі. Потім біля пам’ятника Невідомому солдату біля Кремля ми поклялися, що в чесній боротьбі завоюємо медалі. Я внушав собі, що треба показати все, на що ти здатний. В той час спортсменів забезпечували усім, від екіпіровки до харчування. Ми думали тільки про те, як показати результат. В олімпійському селищі я був лише кілька днів, а потім повернувся на тренувальну базу в Подольськ. Це пов’язано з тим, щоб менше переживав емоцій і не розтратив сили.
— Ваш виступ був запланований на дванадцятий день змагань. Ви чекали на нього і, певно, слідкували за подіями на Олімпіаді. Перед вашим виступом невдало зіграла радянська збірна з футболу, яка задовольнилася бронзовими нагородами. Ви про це знали?
— У нас не було ні радіо, ні телебачення, бо ми берегли адреналін. Але все ж вісті надходили, і ми чули про виступи наших спортсменів. Якісь із них надихали, інші розстроювали. Пригадую, як 26 липня колишня кременчужанка Надія Ткаченко прийшла до нас показати золоту медаль, яку вона виграла в п’ятиборстві. Вона надягла її на мене і каже: «Тільки така тобі, Володимире, підійде».
— Розкажіть про ваш виступ і переживання в змагальний день?
— Хоча минуло тридцять років, здається, наче це було зовсім недавно. Коли я виходив на шикування і своїми очима дивився в шию своїм суперникам під два метри зросту вагою понад 130 кг, було страшно й незрозуміло, куди я йду. Складно змагатися з людьми, які років на десять старші від тебе і набагато досвідченіші. Це рекордсмен світу Олександр Баришников (СРСР), олімпійський чемпіон Удо Байер (НДР) та інші. Не було американців і канадців, яких я переміг на матчевій зустрічі в 1979 році, причому в них на Батьківщині. Але встановлений олімпійський рекорд 21.35 м свідчить про те, що рівних мені в світі тоді не було. Свою перемогу на Олімпіаді-80 я присвятив мамі.
В той день на змаганнях віддався повністю і був, як витиснутий лимон. За півтори години я схуднув на 6 кг. Якби мене попросили зробити додаткову сьому спробу, думаю, ядро вже б не зміг штовхнути. Це хвилююче, але приємно позмагатися з великими спортсменами тих часів.
— Це й пояснює вашу реакцію: коли ви перемогли, то стали стрибати і радіти, як дитина.
— Так, я ще й у висоту стрибав на 190 см і пробігав 100 метрів за 11 секунд. Але мені тоді здавалося, що я стрибав на всі два метри. Велике спасибі полтавчанам і кременчужанам, адже їх багато приїхало мене підтримати. Це теж стало важливим фактором перемоги. Я побував за свою кар’єру в 60 країнах і кругом перемагав чесно, хоча й намагалися довести зворотне.
Пригадую, як одна жінка зайшовши в спортзал сказала, що там не можна займатися, бо тільки-но помили пол. А мій тренер Іван Паламарчук каже: «Це Кисельов після тренувань майку викрутив від поту». Тільки так, невтомною працею, можна досягти поставленої мети.
— Після Олімпіади-80 ви ще довго були в спорті?
— Ще п’ять років. Готувався до Олімпіади-84 в Лос-Анджелесі, але із-за бойкоту туди не поїхав. Тоді вже я штовхав ядро на 22.40 метрів, хоча потенційно міг і дальше. Після того, як дізнався, що моя чотирирічна підготовка була даремною і не зможу себе проявити на олімпіаді, у мене сталася депресія. Через два місяці після Олімпіади-84 я став чемпіоном СРСР в Донецьку, це при тому, що не тренувався. Вирішив завершувати кар’єру і вступити дорогу молодим, хоча сам ще був 27-річним спортсменом. Тільки я пішов зі спорту, в 1985 році два атлети на чемпіонаті СРСР штовхнули ядро за 22 метри.
— Які у вас спогади викликає період, коли в Радянському Союзі відбулася Олімпіада-80?
— Це було велике свято. Щось схоже на нинішню підготовку України до Євро-2012, але народ тоді це більше відчував. Ми повинні бути впевнені, що все вийде, адже це імідж нашої країни. А ще бажаю успіхів усім молодим спортсменам, а головне — прагнення до перемог.

Логін:
Пароль:
запам'ятати