Свій «Юрій Гагарін» у них уже є; невдовзі з’явиться і своя «Валентина Терешкова». Для Китаю завоювання Космосу — це свідчення конкурентоздатності країни і в недалекій перспективі — досягнення переваги над країнами-першопрохідцями.
А як це було у нас?
Часи активного освоєння Космосу Радянським Союзом добре пам’ятає член-кореспондент Російської академії космонавтики імені К. Е. Ціолковського Ольга Окара, котра працювала вченим секретарем у вченій раді, де головою був видатний конструктор ракетно-космічної техніки Володимир Челомей. До речі, Володимир Миколайович 12 років прожив у Полтаві, навчався тут у семирічній трудовій школі. Для Ольги Окари Полтава теж — рідне місто.
Ми говорили з Ольгою Йосипівною про події, які хоч і стали історією, але і через багато років впливають на сьогодення. — Пані Ольго, відомо, що основні кошти й ресурси в Радянському Союзі спрямовувалися на розвиток ВПК — військово-промислового комплексу. Гадаєте, це було виправдано?
— Зрозуміло, що всім хочеться жити в мирі. Але під час «холодної» війни гонка озброєнь була безальтернативною. Інша справа, що цей процес міг бути більш ефективним та не таким витратним. Наша держава ставилася до людей та їхніх потреб, як до другорядного питання — зрештою, саме це й підірвало привабливість СРСР. У нас не розвивалися «подвійні» технології — це коли щось спочатку розробляється для оборонної промисловості, а потім ті самі технології працюють на бізнес та на людей — себто на виробництво товарів народного споживання, охорону здоров’я, розвиток інфраструктури і т.п. У СРСР всі ці фундаментальні наукові та технологічні розробки були, як тягар для державної економіки, — майже нічого не працювало на цивільну сферу. Зрештою, економіка не витримала саме цього навантаження.
Кажуть, що в ті часи в нашому суспільстві високим був рівень інтелектуального розвитку людей — так, ми багато читали, але разом з тим нас обсідали турботи: де придбати необхідні для вжитку речі, як зібрати гроші на гарнітур, автомашину, з яких матеріалів збудувати дачу, навіть де купити шматок ковбаси — за усім доводилося стояти в чергах. А працювало практично все працездатне населення країни. Перед розпадом СРСР, за Горбачова, влада цієї великої країни нарешті прийшла до висновку про необхідність спрямувати в народне господарство напрацювання військово-промислового комплексу. Зокрема, підприємствам нашого міністерства було доручено високі технології ВПК впровадити в медичну техніку. Але, на жаль, вже було пізно. Коли настали єльцинські часи і до влади прийшли люди, яких не турбували ані стратегічні пріоритети країни, ані збереження її багатств, замість реальної перебудови під гаслами «Даешь рыночную экономику!» відбулося пограбування і руйнування економіки, причому, в першу чергу, постраждали високотехнологічні галузі. В таких умовах значно «простішим» виявилося купувати техніку, в тому числі й медичну, за кордоном.
— Челомей, який стільки сил та інтелекту вклав у розвиток ВПК, вже не побачив тих смутних часів?
— Володимир Миколайович пішов від нас 8 грудня 1984 року, коли Радянський Союз ще здавався непохитним. 30 червня того року тільки відзначили його 70-річчя. Привітати з днем народження з’їхалося чимало гостей, адже продукція Центрального конструкторського бюро — ракетоносій «Протон», крилаті ракети, балістичні ракети стратегічного призначення, орбітальні космічні станції — заслужили визнання в різних галузях оборонного відомства — ракетних військах, воєнно-морському флоті, у космонавтиці. Було багато представників підрядних організацій, зокрема з Харкова і Києва, де виготовлялись системи управління орбітальною станцією та блоки автоматики систем життєзабезпечення космонавтів.
— Ви, Ольго Йосипівно, також були на святкуванні 70-річного ювілею Володимира Челомея?
— Так, була. Про подарунок думала заздалегідь — мені хотілося нагадати йому про Полтаву. І я подарувала книжку — каталог Полтавського художнього музею. Потім цю книжку я бачила у нього в домашній бібліотеці — він був вдячний: за таку вісточку з Полтави. А про Полтаву він не забував, з вдячністю згадував дитячі роки, проведені серед нащадків Пушкіна та Гоголя в будинку, який належав сестрі Миколи Васильовича, Анні Гоголь на вулиці Першотравневій (на жаль, не зберігся).
— Як ви потрапили на роботу до Володимира Миколайовича — у Центральне конструкторське бюро?
— Я приїхала туди молодим спеціалістом після закінчення Харківського авіаційного інституту, коли Челомей був головним конструктором.
— Далі був службовий рух «кар’єрними сходинками»?
— Ну звичайно, в дусі того часу. Починали ми з окладу в розмірі 120 рублів, потім через три роки — атестація, і тобі добавляли 20 рублів, а жили ми спочатку в так званому ітеерівському гуртожитку. Так жили всі молоді спеціалісти. На цьому підприємстві я захистила дисертацію, було надзвичайно важко: своїх співробітників Володимир Челомей — академік, доктор наук, лауреат Ленінської і кількох Державних премій — чомусь не дуже заохочував до отримання наукових ступенів і звань.
— Підприємство, де ви працювали, «виросло» завдяки саме Челомею, адже так?
— Так, саме завдяки його харизмі та вмінню лобіювати інтереси підприємства у владних коридорах. На місці, яке було виділене під ракетно-космічне дослідне конструкторське бюро, знаходився маленький механічний завод з одним виробничим і одним адміністративним корпусами. Я приїхала туди працювати над дипломом, коли ДКБ ще будувалося. На очах виростали корпуси. Особливістю таланту Володимира Миколайовича було те, що він дивився далеко наперед і приймав рішення, які випереджали сучасність, та добивався їх виконання. Це стосувалось не тільки проектів літальних апаратів. Ті споруди є сучасними й сьогодні, хоча їм — ледь не півстоліття. Була збудована дуже високотехнологічна виробнича база, зокрема, проектні корпуси, корпус випробувань апаратів і обладнання на міцність, корпус з вакуум-камерою ємністю 600 метрів кубічних, обладнаною імітаторами дії різних факторів космічного простору для випробування орбітальних станцій у повний розмір (тоді і в нас, і в американців, до речі, небезпідставно, було модним гасло «Хто володіє вакуумом, той володіє Космосом»). Таких камер було лише дві в Радянському Союзі — одна у нас, друга в Загорську під Москвою. На підприємстві були механічні і збірний цехи, також кріогенний цех, який забезпечував отримання високого вакууму в камерах і дозволяв впроваджувати високі технології у виробництві в цехах.
— Чим Володимир Челомей відрізнявся від інших генеральних конструкторів — того ж Сергія Корольова, наприклад?
— Він був не лише конструктором, але й вченим у галузі механіки. Ще навчаючись у Київському авіаційному інституті, видав працю «Векторне обчислення» (один з примірників цієї книжки з присвятою Софії Данилевській знаходиться зараз в Полтавському музеї авіації і космонавтики імені Ю. В. Кондратюка). До останніх днів життя проблема динамічної стійкості літальних апаратів була об’єктом його прискіпливих наукових досліджень. Але з багатьма корифеями ракетно-космічної галузі у Володимира Миколайовича було і спільне. Якось я познайомилася з відомим київським журналістом Юрієм Макаровим та актрисою Оленою Чекан, які саме збиралися зняти фільм під робочою назвою «Український ракетний щит СРСР». Вони побували в Полтавському музей авіації і космонавтики, потім я зустрілася з ними в Москві. Справді, ракетний щит Радянського Союзу був, практично, створений на підприємствах, на яких генеральними конструкторами були вихідці з України або люди українського походження. Крім Челомея, це і Сергій Корольов, і Валентин Глушко — Генеральний конструктор ракетних двигунів, і Михайло Янгель — засновник і перший Генеральний конструктор Південмашу, і Гліб Лозино-Лозинський — керівник НПО «Молния», головний конструктор «Бурану». І зараз челомеївські та янгелівські ракети стоять на чергуванні в Росії, забезпечуючи її обороноздатність та світовий ядерний паритет. Цим ракетам, а серед них і челомеївській «сотці», запроектованій ще в 1960-х роках, регулярно підтверджують термін використання, і вони успішно несуть варту на просторах Росії — настільки вдалою була їхня конструкція. Так от, ближче до 1990-х років був намір зняти фільм про цих людей, але почалася перебудова…
— І на цьому все скінчилося?
— Так, через фінансові труднощі проект закрили.
— Кажуть, що Челомей дуже любив і беріг книжки.
— Робочий день Володимира Миколайовича починався з виклику до себе начальника відділу науково-технічної інформації з доповіддю про новини в техніці, а вже потім починалася робота. Челомей був великим шанувальником технічних книг. У головному корпусі підприємства знаходилася велика технічна бібліотека. Крім того, для працівників діяв постійний абонемент у Ленінській та в Державній науково-технічній бібліотеках. Після його смерті бібліотека виявилася непотрібною… Людину, яка прийшла на посаду Генерального конструктора після Челомея, технічна бібліотека вже мало цікавила, а потім почалася комп’ютерна ера.
— Чим саме займалися ви, Ольго Йосипівно, у челомеївському Центральному конструкторському бюро?
— За фахом я інженер по РРД (рідинних ракетних двигунах). Я брала участь у розробці ракетоносія «Протон», працюючи у відділі ракетних двигунів, також працювала в лабораторії випробування літальних апаратів, а потім, коли з’явилися завдання побудови орбітальної станції і апаратів для польоту на Місяць і Марс, мені була доручена розробка системи освітлення на цих космічних апаратах. Для цього довелося підвищувати свій фаховий рівень, і я закінчила аспірантуру на кафедрі світлотехніки Московського енергетичного інституту.
— Якою була ваша перша зустріч з Генеральним конструктором?
— Трапився цікавий випадок. Ще на 60-річний ювілей Володимиру Челомею подарували красиву лампу — світильник, але щось із тим світильником трапилося, і він перестав працювати. Оскільки я займалася світлотехнікою і добре розумілася в суміжних підприємствах, мені доручили знайти виробника і доставити новий світильник на підприємство. Тоді мене й викликали до Володимира Миколайовича. В ті часи на підприємствах нашого типу діяв надзвичайно серйозний ієрархічний закон, відповідно до якого запрошення мене, рядового інженера, до самого Генерального конструктора було неординарною подією. Та виявилося, що Володимир Миколайович міг бути досить розважливою людиною. Він говорив дуже доброзичливо, повідомив, що їхати в білоруське місто Ліду, де саме й виробляли ці світильники, краще через Вільно, саме так він назвав відомий нам Вільнюс. Розповів, що колись на запрошення ректора Вільнюського університету відвідав заклад разом із сім’єю. Там йому запропонували залишити запис у Книзі відгуків — і у ній він прочитав запис царя Олександра І! Вільнюський (Віленський) університет був одним із найстаріших університетів у СРСР.
— Уже після цього спілкування з Генеральним конструктором та виконання його доручення ви стали вченим секретарем у вченій раді, очолюваній Челомеєм?
— Я стала вченим секретарем значно пізніше, вже після захисту кандидатської дисертації, і точно — з подачі самого Володимира Миколайовича. Відіграло роль те, що я мала науковий ступінь, а місце вченого секретаря вченої ради довго було вакантним, і, можливо, цьому могло сприяти моє походження з Полтави та дружба з сестрами Данилевськими, серед яких він провів дитинство. Працювати під керівництвом Володимира Миколайовича було водночас і важко, і цікаво.
— Ви спілкувалися із сім’єю Челомея?
— У його родині я почала бувати, коли самого Володимира Миколайовича вже не стало. До мене на Новодівочому кладовищі під час похорону підійшла його дружина Нінель Василівна й запросила до себе. У нас із нею склалися дуже теплі стосунки і такими залишалися до кінця її життя. З Володимиром Миколайовичем вона відвідала Полтаву в сімдесятих роках — тоді ще стояв будинок, у якому минуло дитинство і Володимира Миколайовича, і сестер Данилевських — Марії, Наталії і Марини та їхнього брата Олександра. Нінель Василівна передала багато речей для Полтавського музею авіації і космонавтики, у якому відкрита значна за об’ємом і цінністю експозиція, присвячена Челомею.
— Отже, ви спілкувалися і з родиною Данилевських?
— Так. Починалося все з Монастирського кладовища у Полтаві — там ми з сином Андрієм розшукали могилу внучки Олександра Пушкіна Марії Бикової. Її чоловік, Микола Биков, був рідним племінником Гоголя, сином сестри Єлизавети. Биков також похований у Полтаві — на горі біля Хресто-Воздвиженського монастиря (могила не збереглася). У сина великого поета, Олександра Олександровича, було багато дітей, переважно доньок. Він був бойовим генералом — воював у Болгарії. Взяв ад’ютантом молодого Миколу Бикова, який потім одружився з його донькою Марією і поселився на Полтавщині. Саме так поріднилися ці два славетних роди — Пушкіних і Гоголів. З дітьми однієї з їхніх доньок — Софією Миколаївною, у заміжжі Данилевською, як я вже згадувала, в одному будинку ріс Володимир Миколайович. Онучка однієї із сестер, Олена — хрещена мама моєї внучки Софійки. Я вдячна долі за таке знайомство з надзвичайно інтелігентними людьми.
— Правда, що Олена, праправнучка Олександра Пушкіна, зовні схожа на Наталію Гончарову?
— Як на мене, схожа надзвичайно! Оленка — майже копія дружини поета, красуні Наталії Гончарової. Вона — чудовий лікар, працює в одній з полтавських лікарень. Ці люди скільки свого майна подарували місту! Наприклад, старовинний рояль, який стоїть зараз у вітальні Музею Володимира Короленка і на якому часто грають гості короленківського дому, ще недавно знаходився в Олени. На жаль, багато речей, переданих Полтавському краєзнавчому музею ще до Великої Вітчизняної війни, втрачено.
— Ольго Йосипівно, зараз ви живете то в Москві, то в Полтаві…
— Полтава – чудове місто, я не залишаю його надовго.
— Кілька років тому ви побували в Китаї у складі групи Російської академії космонавтики на запрошення Академії космонавтики Китаю. Розкажіть, як там розвивають космічну галузь?
— Мені було дуже цікаво порівняти розвиток космонавтики в Китаї і у нас. Якщо говорити про увагу держави до цієї галузі, то це нагадує Радянський Союз 1960—1970-х років. Ставлення працівників до своєї справи, мабуть, теж можна вважати рівнозначними. Свого часу ми готові були працювати понад норму, горіли бажанням зробити справу якнайкраще, не задумуючись про винагороду. Зараз так працюють китайці. До речі, якщо порівняти матеріальне забезпечення працівників цієї галузі в Україні і Росії — порівняння буде не на користь Росії, оскільки в пострадянській Україні є поняття наукової пенсії, а в Росії — немає. Люди, які створювали ракетну техніку, підіймали Байконур, були керівниками на технічних позиціях, приймали на себе величезну відповідальність, опинилися в дуже скрутному матеріальному становищі — зараз отримують незначні пенсії, багато з них живе в тих самих п’ятиповерхових «хрущовках», збудованих ще у 1960-х роках. На жаль, і в СРСР, і в пострадянських державах люди розглядалися лише як «матеріал».
Ось той самий Барак Обама, який на початку президентства говорив про згортання космічних досліджень, нещодавно заявив про відновлення Марсіанської та Місячної програм — НАСА.
Ми повинні усвідомлювати, що в наш час країна, яка економить на науці, на фундаментальних дослідженнях, вже не тупцюється на місці, а деградує, відступає назад, здає позиції іншим майбутнім лідерам. Тож нам — і Україні, і Росії — зараз потрібен радикальний прорив, вихід на новий технологічний рівень. Інакше з нації Корольова, Челомея, Янгеля та Глушка ми деградуємо до беззмістовного «людського матеріалу».
