Ми сидимо і говоримо. Про різне. Не лише про живопис. Про політику та історію. Мій співрозмовник розповідає багато і цікаво. При цьому активно допомагає собі жестикуляцією, чим надзвичайно нагадує італійців. Можливо це тому, що жителі цієї південної країни завжди подобались українському художнику?
Дрова у пічці тріщать все веселіше, а Станіслав розповідає про своє дитинство. Жив він (як, власне, і зараз) у новосанжарському селі Горобці. Батько Стаса — поволжський німець Яків Вагнер — залишив родину, коли сину було три роки. Від нього Станіславу залишились лише неясні спогади та незвичайне для українського села прізвище. Хлопчаку із німецьким прізвищем жилося непросто. Друзі після найменшої сварки дражнили його «німцем». Було дуже образливо. Давалося взнаки радянське виховання, коли слова «німець» і «фашист» сприймалися як абсолютні синоніми. Напевно, мало кому з українських дітей тоді було відомо, що більшість справжніх німців чи не більше за інші народи ненавидять фашизм і Гітлера.
У дитинстві до Стаса Вагнера вперше прийшла цікавість до малювання. Мати іще маленьким носила його до клубу на виставу. І там малого Стаську зацікавили гарно оформлені декорації — вони видалися хлопцю надзвичайно красивими. А потім якось вдома мати простим олівцем намалювала на листкові паперу листки латаття. Семирічний син глянув на те зображення і вже тоді, можливо вперше, захотів бути художником. З часом йому купили полотно і фарби, але малював хлопець нечасто. Першою серйозною роботою з натури була хата баби Гальки — сусідки родини Вагнерів. У той період життя хлопцю найбільше подобалося створювати натюрморти. А ще він любив шкільний урок малювання, який раптово відмінили у восьмому класі. Натомість у програмі були інші — непотрібні та нецікаві Стасу предмети, на кшталт атеїзму.
Після школи Станіслав спробував вступити до Миргородського технікуму на художника. І… провалився. Але духом не впав. Поступив до того ж навчального закладу, але на теплотехніка. Як говорить сам Станіслав, йому було просто необхідне спілкування із молодими художниками, які вчилися за спеціальністю. Він зустрічався з ними у гуртожитку, цікавився тим, що їм задають малювати. І пробував це ж малювати сам.
А потім було два роки Афганістану. З нього Вагнер повернувся абсолютно вибитим із життєвої колії. На кілька років він взагалі забув про живопис — відходив від війни фізично і духовно.
Повернувся до малювання Стас Вагнер уже на рідній землі — у Горобцях, куди переїхав у середині 90‑их. Часи були не з кращих, людям було не до картин, тому займатися якимось продажем у той час було просто неможливо. Малював більше для себе, для душі. Потім, коли життя стало трохи легшим, почав вивозити деякі свої картини на продаж. Його роботи почали впізнавати, пішли замовлення. За невеликий проміжок часу Станіслав Вагнер став модним художником. Принаймні, в межах Новосанжарського району. Його роботами почали прикрашати кабінети чиновників та будинки підприємців. Але чим більше ставало робочих замовлень, тим менше часу лишалось на малювання для себе.
— Щоб бути справжнім художником, треба обрати щось одне, — говорить Стас Вагнер. — Або ти дуже багатий, можеш не перейматися фінансовою стороною, а тільки займаєшся творчістю для душі. Або ти дуже бідний, живеш на хлібові та воді, а творчість стає для тебе життям.
А існує іще третій варіант. За ним, власне, і живе сам Станіслав. Він працює на замовлення, щоб прогодувати свою сім’ю, пише для душі, коли є вільний час. А ще, як і більшість людей в українських селах, займається землею, господарством, городом та всім іншим. Без цього у селі ніяк. Навіть художникові.
У блокноті Вагнера з десяток записів про замовлені наперед картини Це, у переважній більшості, копії якихось відомих робіт або картини, які прохають намалювати із фотографій. Фотографії іноді трапляються дуже давні, часом навіть раритетні.
— Одного разу я з такого знімка малював село, якого вже немає, — розповідає мій співрозмовник. — На тому місці утворили водосховище і село залили водою. Але збереглася фотокартка, з якої я намалював людям картину.
Одна робота на замовлення забирає у майстра три-чотири дні. Коштують картини, залежно від розміру від 100 гривень до 100 доларів. Та іноді Станіслав просто дарує свої роботи. Як, наприклад, дитячому садку «Лелеченька», картинна галерея якого має не одну роботу, подаровану художником. Доводилось Стасу Вагнеру дарувати картини і відомим людям. Цього року пейзаж від художника на одному з районних свят отримав голова облдержадміністрації Олександр Удовіченко. А кілька років тому картина Вагнера опинилась у колекції колишнього президента країни Віктора Ющенка.
— Я їздив до київського експоцентру на Володимирській, — розповідає художник. — І там часто бачив Віктора Ющенка із синами. Одного разу вдалося підійти до нього і презентувати свою картину, на якій зображена горобцівська церква.
А минулого Сорочинського ярмарку роботу новосанжарського художника придбав всесвітньо відомий тенор Володимир Гришко. Також кілька років тому Стасові вдалося заприятелювати з італійцем Сандро Боттіні. Той регулярно замовляє у художника роботи на тематику соціалістичного реалізму. Купляють картини Вагнера люди різні — як за фінансовим, так і за соціальним становищем. При цьому керуються не лише естетичним смаком.
— Іноді купують саме мої картини через… прізвище! — сміється Стас. — Кажуть, що воно гарно звучить. До речі, наша розмова і проходить, власне, у святая святих художника — його хаті-майстерні. Він винайняв старенький будинок у знайомих пенсіонерів і створив там місця для роботи. У майстерні Станіслав працює з 9‑ї ранку до 10‑ї вечора. Додому ходить тільки переїсти та впорати господарство.
Але скільки б не займала рутинна робота над замовленнями, художник намагається виділити трохи часу для роботи з етюдами. Це потребує натхнення і тієї самої іскри, без якої не народжується ніщо творче.
— Найкраще відчуття, коли у тебе всередині з’являється бажання малювати, — захоплено говорить господар майстерні. — Тоді робота просто вилітає з тебе! А без бажання можна лише витратити час, але все одно нічого не вийде.
Станіслав Вагнер спілкується із багатьма новосанжарськими майстрами живопису. Крім цього, він є членом Спілки німецьких художників в Україні. Щороку він їздить разом із ними на пленер до Очакова, де кілька днів проводить у спілкуванні, навчанні та, звісно ж, малюванні. У 2008‑му році Станіслав був дипломантом виставки у місті Мюнхен, на якій були представлені дві його роботи про Голокост в Україні. Цього року Стаса запросили відвідати Берлін. Вагнер ніколи не був у Німеччині, тому дуже хотів би побувати на землі своїх пращурів.
— Я горджуся своїм німецьким корінням, — говорить Стас. — І навіть деякі свята німецькі відзначаю. Наприклад, якраз сьогодні буду святкувати 200‑річчя Октоберфесту — куплю пива та насмажу сосисок.
До речі, щодо алкоголю. За словами Станіслава, п’є він рідко. Зазвичай, вино або пиво. Говорить, що серед людей побутує думка, немов би всі живописці сідають писати картини «під градусом». Але художник Вагнер це припущення заперечує і стверджує: малювати треба сідати із чистим розумом і свідомістю…
Вогонь у пічці потроху згасає. Закінчується і наша розмова. Насамкінець запитую Станіслава про славу.
— Слава — поняття досить умовне, — посміхається він. — Наприклад, у своєму селі я не є якимось авторитетом чи дуже відомою людиною. А от у Нових Санжарах мене знає дуже багато людей. Але назвати це славою… Я вважаю, що успіх — це коли ти йдеш по вулиці Києва — і тебе впізнають люди! Оце справжня слава!
Хто знає, можливо колись таке визнання і очікуватиме на нашого героя. І його життя кардинально зміниться. А поки що він лишається тим самим Станіславом Вагнером — українським художником із німецьким прізвищем, який живе у маленькому новосанжарському селі Горобці.
